Уродженка Ратного Настя, яка мешкала в Ірпені, вирвавшись з пекла, повернулася додому на Волинь. Але їй нестерпно було чути навіть тривожні сирени, тож молода жінка з річною донечкою тепер у Варшаві. Розповідає про пережите на війні без емоцій, ніби боїться впустити в душу страшні спогади. На її очах рашисти вбили 13-річного сина кумів, поранили їхніх батьків, розбомбили машину, а снаряди розривались за кілька метрів, засипаючи землею і уламками дерев…
Вийняли з тіла хлопчика 16-сантиметровий снаряд
– Уже першу ніч війни ми переночували у підземному паркінгу. А наступного дня разом з кумом Богданом та його сім’єю поїхали у Макарівський район, де він мав дачу, – розповідає Настя. – Там чотири доби сиділи у підвалі. А потім нам повідомили, що на село рухається колона російських танків. Ми хутчій виїхали двома машинами. В одній – кум і ми, в іншій – його вагітна дружина, 13-річний син Ростислав, її батьки і сестра з чоловіком. Подалися у бік Хмельницької області до батьків Богдана. Коли побачили, що просто на нас їде колона рашистських танків, повискакували з машин і мерщій у ліс. А над нами – свист куль...
13-річний Ростислав тікати вже не міг – він був мертвий. Хлопчику відірвало ліву руку, пробило грудну клітку і легені. Біля його бездиханного тіла залишились бабуся з дідусем, і їх обох поранило. Його батьки, коли трохи стихло, повернулися по тіло дитини. Ще добу вони ховалися у лісі. Їх навіть обстрілювали з двох вертольотів. Богу дякувати, не влучили. А потім поліція провела безпечною дорогою на Хмельницький, де й поховали Ростислава, витягнувши з його тіла 16-сантиметровий снаряд діаметром чотири сантиметри. Його батьки й досі не можуть оговтатися. Ростислав приходить у снах до мами, яка почорніла від горя…
З бабусиних речей шили колготки для дитини
– Кілька разів смерть просто наздоганяла нас, – продовжує розповідати Настя. – У лісі снаряд метрів за два від мене розірвався. Аж дерева падали, розкидаючи поламані гілки навколо. Маленька наша Міла навіть не плакала. Вона у той момент затулила вуха своїми ручками і просто мовчала. Той її переляканий погляд і сьогодні у пам’яті. Ми дісталися до якогось села, заховалися у недобудованому будинку, а потім попросилися на ніч до якоїсь бабусі. Вона порадила йди до лікарні, де вже були біженці, проте в останню хвилину я передумала. А наступного дня медзаклад розбомбили. Разом з людьми. У тої бабусі ми пробули тиждень. І майже постійно сиділи у погребі. Страшно було перебігти до будинку – просто свистали кулі над головами. З бабусиних старих речей перешивала для Міли колготки, штанці. Якоїсь ночі ми не витримали і вийшли з погреба – у хаті хутко розтопили піч, нагрілися і знову у погріб…
Розуміючи, що може статися непоправне, Настя з чоловіком дуже переживали за донечку. На всяк випадок підписали і себе, і її. На курточці, на спині, на всіх речах були номери телефонів до рідних. А потім, коли вибралися з того пекла, цей одяг спалили, щоб не нагадував про пережите жахіття. Бабусин зять заряджав свій телефон від генератора, тож була можливість сказати рідним декілька слів. У село не могли дістатися ні волонтери, ні бійці ЗСУ, бо навколо точилися бої.
– Коли побачили уламки сусідської хати, зять бабусі вирішив виїжджати на старій машині. На щастя, вона завелася… Ми їхали навпростець по мінному полю, не знаючи куди. Зв’язались з територіальною обороною, і вони вже по телефону розказували, як обминути міни...
Настя з донькою тепер у Варшаві. Дитині потрібне було лікування, яке до війни розпочали в «Охматдиті». Але польські лікарі запевнили: Міла… здорова.
– Можливо, страх, який пережила дитина, а може, реабілітація, котру розпочали ще вдома, подіяли, – розмірковує Настя. – А можливо, так Бог розпорядився: за всі її муки, яких зазнала у дні війни, здоров’ям укріпив… Нам дуже пощастило, бо ми живі. Переживши пекло, зрозуміла, що ми набагато сильніші, ніж думаємо….
Валентина БОРЗОВЕЦЬ
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!