Актуально

Він був невиправним волинякою: найкращий наш губернатор Борис Клімчук

18 березня 2021, 18:26

2

2

Сьогодні йому виповнилося б 70. І був би шквал дзвінків, вітань, море квітів. І дзвеніла б хата голосами онуків, які злетілися до діда на ювілей. Все було б, якби… Несподівана смерть Бориса Клімчука, багаторічного волинського губернатора, політика й дипломата, у вересні 2014-го стала шоком для всіх. Для тих, хто любив його і хто недолюблював, хто поважав як великого патріота Волині, і хто топтав за те, що був у «тій» владі. Своїм відходом він примирив своїх симпатиків і ворогів. Ще можна було б жити й жити, радіти успіхам дітей і внуків, просто сидіти на березі улюбленого озера чи варити щонеділі фірмовий куліш у дворі, скликаючи в гості велику родину. Та він не готовий був жити тільки для себе і для сім’ї…

Курортів заморських не любив

Ми, журналісти, пам’ятаємо, як спокійно можна було зайти у приймальню Клімчука, не долаючи кордонів посиленої охорони. Скільки літ пройшло, а так не вистачає його «Привіт, друже!» і міцного потиску руки просто в коридорі «білого дому». Його іскрометних жартів і крилатих фраз на всі випадки життя. А знав він їх незмірно! Часом навіть не вірилося, що губернатор може бути таким своїм у дошку. Може, то лише маска? Ні, він таким був. Коли з дружиною їхав у вихідні чи у відпустку на своє улюблене озеро Пісочне, мусив по дорозі зупинитися і щось купити у людей, які стояли  обабіч із грибами-ягодами. І застрягав там надовго. Якщо це була дитина, то розпитає, яка в неї сім’я, як вчиться, ким хоче бути. Якщо мужики – про життя, господарку, чи є гроші, чи купили коня і т. п.

– Якби не я, то сидів би він  на своєму озері, аби тільки не чіпали. Курортів заморських не любив, але через мене інколи мусив їхати, бо в мене легені слабкі. А Боря, як тільки крига сходила, вже купався, – розповідала дружина Світлана Олексіївна. –  Останній раз ми були в Туреччині. Весь час бурчав, просив, щоб я взяла когось із родини на море, а його відпустила. Він був невиправним волинякою! Його цікавила тільки Волинь. Навіть коли був на дипломатичній службі в Литві і в Азербайджані й не міг приїхати додому, то волиняни до нього  їздили. Всіх туди тягнув – і бізнесменів, щоб якийсь бізнес організувати, і артистів. У Литву їздив весь Волинський народний хор з танцювальною групою. І в Баку прилітали волинські артисти.

Хоч удома Борис Петрович бував мало, але все тримав на контролі, все про всіх знав: про дітей, онуків, рідню, де, хто, що. Його вистачало на всіх. Він тішився онуками і не приховував своїх почуттів на людях. А ще не вмів довго сердитися і завжди першим мирився. Міг вибухнути, пару випустити – і все. За пазухою камінь ніколи не носив. Йому важливо було йти на контакт з людиною. Бо був миротворцем, і не лише в своїй родині.

Не боявся і не просив

Клімчука називали «аксакалом» серед керівників областей. Три роки очолював Волинську облраду, з 1995 по 2002-й – обл­держадміністрацію, ще шість був на дипломатичній службі. Десятки новозбудованих шкіл і дитячих садочків, сучасний найвищого європейського рівня кардіоцентр, обласна програма «Волинькард» і сотні врятованих життів, перинатальний центр, капітально відремонтовані лікарні, театри, збудований з нуля музей Волинської ікони (єдиний такого роду музей в Україні) – це далеко не повний перелік того, що отримала Волинь за роки губернаторства Клімчука. А те, що не встиг, довершили вже його наступники. Коли у 2010-му він знов повернувся на Волинь у крісло голови ОДА, багато хто не міг зрозуміти цей  його крок. Для його родини це теж було більше, ніж несподіванкою. Але всі рішення, як справжній чоловік, Борис Петрович завжди приймав сам. У нього було улюблене прислів’я: «Не важливо, якого кольору кішка. Важливо, щоб вона ловила мишей». Він завжди хотів жити вдома. А що відчував у собі ще енергію зробити щось для Волині, тому й вернувся. Він знав,  що робити,  вмів робити і хотів.

24 січня 2014 року під тиском волинського Майдану Борис Клімчук написав заяву на звільнення. Що робилося тоді в його серці, коли революційні хлопчики хотіли принизити й поставити його на коліна – не дізнаємося ніколи. Він вийшов до мітингуючих на Київській площі і прихилив коліна перед людьми. Не для того, щоб каятися. Просив про єдине – щоб на Волині не пролилася кров. Коли приїхав додому, було погано з серцем, упав тиск, хоч він у нього завжди був підвищений. Після стентування серця інвалідність собі не зробив і ніколи не заїкався про це. Коли в Києві почалися розстріли на Майдані, Клімчуку подзвонили, що приїдуть хлопці з файєрами його палити. Був з дружиною вдома сам, діти з онуками поїхали.

– Я вимкнула конфорку, суп не доварений, котлети не досмажені. Кажу: «Я поїхала». – «Куди поїхала?» – «Та не буду ж я тут горіти!» А він відповідає: «Я залишусь». Це був єдиний випадок, коли я його покинула. Ненадовго, до вечора… Виявилося, пацани передумали палити, – згадувала той непростий період його дружина.

Він не боявся. Не вір, не бійся, не проси – це був його принцип. Безжальна хвороба здолала Клімчука буквально за кілька тижнів. Його серце зупинилося у берлінській клініці 2 вересня 2014-го. Якби він бачив, скільки волинян прийшли з ним попрощатися…Тисячі й тисячі людей, навіть хто ніколи особисто його не знав, по кілька годин стояли в черзі до драмтеатру, щоб віддати останню шану великому волинянину Борису Клімчуку.

Ніна РОМАНЮК

Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!