Примхлива людська доля вигадлива на різні несподіванки і виплітає таке заплутане мереживо із низки подій, що годі розпізнати, де початок повороту на іншу життєву стежку і чому людина звернула саме в той, а не в інший бік. Саме так розійшлися долі сотника УПА Тихона Зінчука (Кубіка) та його хрещеника, сина повстанців Григорія Котіка (Крука) і його дружини Ганни, яка розділила з чоловіком і життя, і смерть.
Шлях бойового командира
Весна 1946-го для командира сотні повстанців Кубіка (таке псевдо, окрім інших – Ромб, Архип, мав Тихін Зінчук) була важкою: сутички з енкаведистами виснажували хлопців, чимало з них загинули, все важче доводилося добувати зброю та припаси. Проте покидати рідні місця, де жили їхні батьки, дружини, діти, хлопці не поспішали.
Після повернення радянської влади на Полісся Кубік не раз навідував свою сім’ю попри небезпеку. Він був родом із Заріччя (нині Ковельської міської громади). Тут народився у 1909 році. До початку Другої світової війни одружився з місцевою красунею Феодосією. Подружжя мало двох дітей. Після нападу гітлерівської Німеччини як червоноармієць потрапив у полон. Далі – навчання у школі «Абверу», потім служба начальником поліцейського відділку в містечку Несухоїжи. Водночас пройшов вишкіл у старшинській школі УПА у Степані, що на Рівненщині.
Навесні 1943-го українська поліція Волині й Полісся за наказом ОУН масово зі зброєю в руках переходила до Української повстанської армії. Саме на цей час припало формування сотні Кубіка. Навесні 1943-го Тихін Зінчук, який бездоганно володів німецькою мовою, у формі гітлерівського офіцера відвідав склади з озброєнням у Ковелі, де зміг дістати все потрібне для організації майбутньої сотні УПА: зброю, боєприпаси, обмундирування, провіант.
Бойове хрещення разом із побратимами пройшов під час операції проти банди мародерів поблизу сіл Шайне та Кошари, що на Ковельщині. У серпні-вересні 1944-го став організатором 4-ї бригади «Соборна Україна» та імені Вовчака, що протистояли як фашистам, так і червоним партизанам, а згодом і загонам енкаведистів на території Турійщини, Старовижівщини, Ковельщини, Камінь-Каширщини.
Назвали сина Віктором
Власне ці та чимало інших подробиць із життя командира упівців навряд чи стали б відомі, якби не кропітка наполеглива праця старовижівського краєзнавця Федося Романюка «Так визрівала воля», де описано бойовий шлях Тихона Зінчука та його побратимів. Його слід уже як референта зв’язку Північно-Західного краю губиться у березні 1946 року. Як припускають дослідники, можливо, він загинув у бою чи був страчений енкаведистами. Однак Яків Абрамчук, автор роману «Несухоїжи», спростовує цей факт: на початку літа 1946-го Кубік став хрещеним батьком сина свого побратима Григорія Котіка (Крука). Цю подію відзначали на хуторі Степана Маркуся – батька дружини Марії. Вона якраз і запропонувала назвати первістка Віктором.
«Хай буде Віктор, – погодився Кубік. – Давайте, шановне товариство, вип’ємо за його здоров’я. Хай росте славним лицарем України, як і його батько, і многая літа йому». Так нарекли новонародженого сина повстанців. А подарунком кумові – Григорію Котіку стало призначення його головним командиром загону місцевих упівців.
Невідомо, як після цієї події склалася подальша доля Тихона Зінчука. Як стверджують місцеві жителі, однієї ночі він прийшов попрощатися зі старенькими батьками, які жили в землянці сусіда. Він вклонився їм, попросив прощення і благословення. А коли мати заплакала і стала умовляти, мовляв, навіщо воно тобі, відповів: «Мамо, на мені чужої крові немає». Після цього назавжди зник із життя своєї родини. Влада, що повернулася, розправилася з його дружиною, яку разом із дітьми вислали в Сибір.
Однак дехто з місцевих жителів стверджував, що в повоєнній круговерті Тихін залишився живим. Згодом він опинився в Канаді, і нібито хтось із земляків навіть бачив його в Ковелі уже 1956 року. Незаперечним залишається лише той факт, що Головний військовий штаб УПА 16 жовтня 1946-го нагородив бойового командира повстанців Срібним хрестом бойової заслуги І класу. Нагороду вручили родичеві Тихона Зінчука лише в 2017 році.
Доля розвела братів
Нині заглянути у глибину минулого, поораного війнами, негараздами, репресіями, замаскованого вигадливими міфами радянської пропаганди, можуть лише живі свідки тих часів. З-поміж них – ковельчани Григорій Олександрович Бойчук і Сергій Данилович Повар, які родом із тамтешніх сіл. Обоє вони стверджують, що у подружжя повстанців Марії та Григорія Котіків весною 1946-го народився не один син, а двійнята, яким випала складна доля дітей «ворогів народу».
…Після відходу Кубіка з Полісся новопризначений командир місцевих повстанців Крук і його молода дружина Марія продовжили боротьбу на Камінь-Каширщині та Ковельщині. Їм нечасто доводилося бачити рідних. Міліція та ястребки часто влаштовували на них засідки, особливо біля батьківського обійстя, де залишили під опікою рідних своїх синів.
За словами Григорія Бойчука, навесні 1952-го останнім прихистком для нескореного подружжя став хутір поблизу Качина. Однак господар, побоюючись розправи радянської влади, видав їх та ще кількох вояків, які трималися до останнього. Схрон, де вони ховалися, енкаведисти закидали гранатами. Коли понівечені тіла витягли, жінка ще дихала, але її добили пострілом у голову. Для остраху місцевих жителів останки загиблих привселюдно виставили на майдані у Камені-Каширському. На впізнання звозили селян із навколишніх хуторів. Але досі навіть тутешні краєзнавці не знають, де могили героїв, які боролися до останнього подиху.
– Подружжя Котіків змушене було залишити дітей у Маріїного батька, – розповідає Григорій Олександрович. – Його називали Американцем. Можливо,тому що їздив на заробітки за океан. Він любив гендель: купи-продай, відгодовував свиней, гнав горілку. Сам був високим, кремезним. Вітя вродою вдався саме в нього.
Мій співрозмовник пригадує, що брата Віктора назвали Миколою. Віктор згодом опинився в інтернаті, а Миколу всиновила бездітна родина із Рівного. Проте обидва хлопці не забували своїх рідних, на канікули приїздили до діда, який жив у Тойкуті.
– Попри схожість братів, відразу впадала в око різниця між ними – у зовнішності, одягу, поведінці, – продовжує Григорій Олександрович. – Вітя, якого чомусь називали ще й Васею, був одягнутий скромно, по-інтернатськи, а Коля, видно було відразу, ріс у заможній сім’ї. Якось дідові вдалося забрати Віктора з інтернату і він один рік вчився з нами в одинадцятому класі тойкутської школи.
Якщо Микола узяв прізвище своїх прийомних батьків, то Віктор залишився на батьковому – Котік. Після закінчення Тойкутської середньої школи хлопець здобув професію кіномеханіка в місті Оріховому Запорізької області. Неважко зрозуміти, які причини спонукали його залишити рідні краї – тавро «сина ворогів народу» переслідувало його скрізь, закривало дорогу до будь-якої освіти.
Згодом його слід загубився на життєвих дорогах. І коли всесвітня мережа інтернету відкрила необмежені можливості для пошуків, Григорій Бойчук вирішив розшукати свого земляка – хрещеника сотника УПА.
– Вдатися до пошуків вирішив після того, як прочитав роман «Несухоїжи» Якова Абрамчука. Мені вдалося з’ясувати, що Віктор опинився у росії – в одному з селищ Магаданської області, – додає Григорій Олександрович. – Звідти приїхала його тітка – материна сестра і ще юнаком забрала його з собою. З великою ймовірністю можна припустити, що через родинні зв’язки з повстанцями (як-не-як, сестра була в УПА) її вивезли в далеке російське селище, де в 1946-1956 роках діяв один із так званих трудово-виправних таборів радянської каральної системи. Можливо, саме там вона й відбувала «покарання».
Ковельчанин навіть дізнався домашню адресу свого однокласника Віктора Котіка і написав йому листа. Однак лист повернувся з повідомленням, що такий адресат там не проживає. Як з’ясувалося згодом, хрещеник сотника УПА і син повстанців змінив своє прізвище на прізвище дружини. Можливо, вчинив так і через батьків-бандерівців, і через страх перед теперішньою російською владою.
Так і не справдилося побажання Тихона Зінчука своєму хрещенику, щоб той став справжнім лицарем України. Син повстанців опинився в тих місцях, куди радянська влада відправляла відбувати покарання побратимів його батьків по боротьбі за незалежність України. І хтозна, чи зараз його нащадки не воюють на боці окупантів проти держави, за яку боролося подружжя Котіків.
На жаль, не вдалося детальніше дізнатися, як склалося життя брата Віктора Котіка – Миколи. Відомо, що він опинився у заможній на той час родині якогось поважного керівника в Рівному і взяв прізвище прийомних батьків. Можливо, на цю публікацію відгукнеться хтось, хто знає цю родинну історію, особисто пана Миколу, а може, навіть він сам. Чи розповідав йому рідний дід про батьків, їхнє звитяжне життя і мученицьку смерть?
Валентина БЛІНОВА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!