Двадцятого січня минув рік з дня смерті колишнього Луцького міського голови Антона Кривицького, котрий кілька скликань хазяйнував у нашому обласному центрі. Він дуже багато добрих справ зробив для міста. Люди з вдячністю згадують про це. Луцьку пощастило, що він мав чудового мера, хорошого господаря.
Останнє інтерв’ю
Своє останнє інтерв’ю з Антоном Кривицьким я записала влітку 2016 року. Відчувалося, він хотів виговоритися. Антон Федорович був у хорошому настрої, жартував. Навіть не вірилося, що підступна смертельна недуга доїдає його зсередини. Ми говорили про Луцьк, про Україну, війну і Майдан, навіть про… Маркса з Енгельсом.
– На пенсії багато читаю. Нещодавно переглянув «Капітал», усі томи. З гумором, правда, але читав, як пісню! І знаєш, кажу серйозно: ми ще повернемося до планової економіки. Тільки не в такій формі, як була. Хіба важко спрогнозувати сьогодні, скільки нам, до прикладу, картоплі треба? Чи моркви, яку селянин виростив, а її ніхто не бере? А це все людська праця. Кіоск, звичайно, не зіпсується. А картопля?
Він був справжнім господарем. І цього у Кривицького не відбереш. Жилка хазяйська у нього була закладена в генах. Вона від батьків, депортованих з-за Бугу холмщаків Федора і Параскеви Кривицьких.
– Батьки мої були спартанського виховання. Мама йшла містом, і коли бачила будяк, мусила його вирвати. Тато, коли побачив свого коня, якого здав у колгосп, побив голову колгоспу. Бо тварина була така худюча! У нас шанували худобину. Навесні робочий кінь ласував навіть сметанкою, яйцем, бо він працював тяжко, – згадував Антон Федорович.
А ще розповів дивовижний випадок, що трапився, коли його родина тікала з Одещини, куди направила радянська влада на проживання після депортації з Холмщини. Була зима 1945 року, вони поверталися на Волинь. Місць у вагонах не було, тож Кривицькі з маленьким Антоном, який був ще в пелюшках, їхали зі своїми клунками на вагоні. Раптом дитя покотилося до краю, і мама ледве встигла схопити його. Але дитину продовжувало щось смикати і тягнути. Виявилося, це банда на конях напала на потяг і спеціальними гачками на ходу стягувала з даху вагонів клунки пасажирів-невдах. Один з них і «вполював» загорнутого в ковдру малого Антона. Врешті, матері таки вдалося вирвати дитя у нападників.
Спогади про дитинство й батьківську науку перепліталися прикладами із сучасних реалій. У нього було море цікавих ідей і пропозицій, до яких варто було б прислухатися тим, хто сьогодні кермує нашим кораблем. Він мав рецепт, як допомогти вирішити питання житла для учасників АТО, як реформувати пенсійну систему, як боротися з корупцією:
– У моєї мами був молодший брат. Йому батько дав землі, а він розпорядитися нею не міг. Заліз у борги, податки не сплатив. І посадили його у боргову яму. А дружина десять днів носила йому їсти, бо там не годували. Я пропонував у нас хоча б одного посадити, щоб жінка десять днів їсти носила. Диктаторські методи, не гуманно. А гуманно стільки років обкрадати народ, як липку, ховати в офшорах гроші і ще з пенсії збирати на війну?!
Він вважав, кожен час, який би важкий не був, дає можливість розвиватися. І війна – це не причина нічого не робити і не змінювати. Йому боліло, що безсовісні політики знову кепкують з обманутого народу: «Скільки йому не обіцяй – а все мало». Кривицького обурювало, як можна не піднімати зарплати й пенсії, коли ціни немилосердно ростуть. Або як за три дні можна було обвалити гривню у два рази, коли економіка – система дуже інертна. А гривня й сьогодні котиться донизу. Дивуюся далекоглядності Антона Федоровича, бо багато з того, про що він говорив, дуже швидко стало реальністю:
– Мені буде шкода, якщо Романюк (Микола Романюк, Луцький міський голова, який помер через два тижні після Кривицького 3 лютого 2017 – авт.) буде останнім мером, до якого може просто підійти людина, поговорити, пожалітися. Прийдуть молоді зубри – і вони плюватимуть на народ. Бо вони народжені в іншому лісі. І рватимуть все для себе. Їм людина з її проблемами буде до лампочки. Я не вважаю, що той, хто вчора клеїв листівки у місті, сьогодні здатен керувати цим містом.
Антон Федорович як у воду дивився.
Ніна РОМАНЮК
Болючі спогади і глибока вдяка
Минулої суботи у липинському храмі відбулася панахида у зв’язку з першими роковинами з дня смерті незабутнього луцького голови Антона Кривицького. Пізніше родина, друзі поклали квіти до його могили. Тут також було відправлено службу Божу.
На траурному обіді згадували про такого близького, неординарного, простого та разом з тим великого мера і звичайну людину.
– Дивно, але мене не дуже тягне на кладовище, – каже дружина Кривицького Людмила Іванівна. – Таке відчуття, що він десь поруч, незримий, але його дух постійно присутній. А ще іноді дивлюся на небо і уявляю, що він там на хмаринках у тій далекій блакиті. Неймовірно важко, ніяк не можу змиритися, повірити, що Антона немає. Ночами не сплю, снодійне не допомагає. Час минає, а душевна рана не загоюється. Самотньо і сумно без нього.
Ділилися спогадами й друзі, колишні колеги по роботі. Сум і біль непоправної втрати витав довкола. Чим далі віддаляємося від дня смерті, тим більше бачимо масштабність і значимість цієї людини. Звичайно, чимало у свій час було й критики на його адресу. Проте нині багато хто зрозумів і велику роль, і вміння мера вести міське господарство, особливо на фоні нинішнього розбрату і гризні за крісло мера. Хлопчики, котрі нічого ще не добилися в житті, клани, котрі спішать дерибанити місто, безсовісно рвуться до влади. Печальна картина.
Можна довго перераховувати зроблене Кривицьким, обмежуся, як на мою думку, найголовнішими моментами. Реконструкція і впорядкування до європейського рівня пішохідної вулиці імені Лесі Українки і початок проспекту Волі. Скільки було дискусій, суперечок, мовляв, навіщо тратити такі великі гроші на благоустрій. А це ж були трудні дев’яності. Кривицький зробив, і ми нині милуємося цим. До речі, було кілька наступників, та чомусь ніхто не продовжив упорядкування проспекту Волі, хоч ця проблема давно перезріла.
Сьогодні уже всі забули, що тоді ж, у дев’яностих і на початку двотисячних, у Луцьку не було перебоїв з гарячою водою, хоч від цього страждали усі великі міста України. Як вдавалося це меру, ніхто не знає. Така «дрібничка» як плата за всі комунальні послуги в одній квитанції – це ж знову ноу-хау Антона Федоровича. Бо він завжди вмів побачити нове, і головне – застосувати, впровадити у життя. А скільком людям допоміг!
На превеликий жаль, дуже рано пішов від нас Кривицький – мудрий, глибокий, добрий. Не сумніваюся, що найкращим пам’ятником йому залишаться будови та усі ті добрі справи, які він залишив по собі.
Євген ХОТИМЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!