Героїв цих двох історій розділяє майже вісімдесят років. Вона – 20-річна дівчина з турійського села на Волині. Він – мешканець Харківщини. Її арештували «освободітєлі» у 1944 році. По нього новітні «освободітєлі» приїхали додому зранку 22 березня 2022-го. З них обох кати вибивали свідчення, пропускаючи через тіло струм.
Бився головою, щоб померти
Віталій родом з Козачої Лопані на Харківщині, яку не так давно ЗСУ звільнили від рашистів. Під час російської окупації чоловік опинився у списку «неблагонадійних» майже одразу. Тож коли росіяни двома джипами приїхали по нього додому, то уже знали, що він брав участь в АТО.
– Від побоїв під серцем у мене одразу тріснули два ребра. Ще декілька – ззаду і справа. Мене підвели, дали сигарету й перетягнули на вокзал. Тягли сходами на другий поверх. Сам я вже не міг ходити, тому попід руки мене почали заводити у різні кімнати. І куди б ми не заходили, всюди було зайнято, бо людей уже допитували. Потім одного чоловіка вивели з кімнати, звільнивши місце для мене. Пам’ятаю, що зробив три-чотири кроки від входу – і мене знову почали бити. Я впав. Копали ногами. Я кричав, що маю пахову грижу, і якщо вони будуть продовжувати, то помру на місці. «Де пахова грижа? Покажи». З мене стягнули штани, труси, я перевернувся, щоб показати, а мені до геніталій пристебнули щось схоже на прищіпку, на стегно поклали шматок товстого важкого дроту… Коли пустили струм, з’явилося відчуття, нібито мені через статеві органи заливають чи то розпечений метал, чи холодний азот, чи все разом. Цей звук — «дик-дик-дик-дик». Я постійно його чув у голові… – розповів Віталій. – Струмом мене смалили, поки не зайшов один їхній військовий. «Ох, подивіться, у нього все горить, аж дим іде». Вони посміялись і почали поливати мене водою. Не для того, щоб загасити, а щоб струм ліпше проходив. Я почав битися головою об підлогу. Хотів розбити її і померти. Катування струмом були за межею можливого, я не міг цього терпіти. Тоді військові підклали мені під голову якесь ганчір’я і сказали: якщо я продовжуватиму, то мене катуватимуть струмом, поки не зупиниться серце… Ще два тижні після цього я спускав сечу сидячи. Боявся навіть дивитися на геніталії. Це була суцільна рана. Ніколи в житті не забуду цей звук, коли людей катували «тапіком» і казали: «Розказуй». «Що розказувати?» І одразу цей звук. Люди кричали: «Скажіть, що потрібно розповісти, лише не бийте струмом!»
Місяці тортур і знущань для Віталія несподівано закінчилися звільненням. Кількох полонених росіяни вирішили відпустити як жест доброї волі, бо надто багато затриманих сиділи у тісному підвалі. Чоловік до останнього не вірив, усе чекав, що йому вистрілять у спину. А у селі Біляєвка вже на звільненій Херсонщині полонених цивільних, яких тримали у місцевій школі, били дерев’яним молотком по ребрах і не давали їсти й пити. «Ми почали пити сечу, бо непритомніли. А потім росіяни приходили й питали: «Хочете пити?» Ми ствердно кивали головами, то вони брали відро з водою, виливали на підлогу і казали: «Пийте». Сподіваємося, всі ці та інші свідчення потраплять до Гааги, коли російські кати та вбивці відповідатимуть перед міжнародним кримінальним судом…
Від знущань врятував тюремний лікар
Сучасні рашисти ще якось намагаються гратися в «гуманізм» і до полонених українок нібито не застосовують тортур електричним струмом. Зате їхні прадіди у 40-х роках катували нескорених українок і таким чином. Пригадалася розповідь мешканки маленького села на Турійщині Серафими Хом’юк (нині покійної), з якою журналістська доля звела мене років п’ятнадцять тому. У молодості вона «сиділа» за УПА. Місцеві дівчата хоч у лісі й не були, але різні доручення повстанців виконували, зв’язок тримали. Хто «настукав» на Серафиму, не знала. Дівчину просто викликали у сільраду, а там уже на неї чекали. Спочатку завезли у Турійськ, хотіли бити «бульбашку» ногами, щоб зізналася. Але відправили до Луцької тюрми. Там не церемонилися, підключали до ноги якийсь дріт і пропускали струм, від якого трусило, як у лихоманці. Коли Серафимі стало геть зле, викликали тюремного лікаря. Вона його добре запам’ятала – високий, красивий, напевне, грузин, бо дуже чорнявий був. Він послухав її серце і сказав тюремникам: «Ей это нельзя, у нее порок сердца».
– Потім він запитав у мене: «Скажи, за что тебя, такую молоденькую и красивую, сюда?» А я відповіла, що не знаю, бо нікого не вбивала, лихого не робила… Що дивуватися, коли з нашого села таких старих і немічних вивозили, що їх і не треба нікуди було вивозити – вони самі скоро повмирали б тут. Звичайно, що за дітей, синів, які в ліс пішли, – згадувала Серафима Федотівна. – А в тюрмі у Кенгірі скільки я таких калік бачила, яких ми на руках виносили й заносили, бо вони уже ходити не могли. Напевне, так треба було, щоб і там хтось був. Але вже дуже багато нас там сиділо!
Це відповідь тим, хто ще й досі бідкається: мовляв, хіба ми могли подумати, що росіяни чинитимуть такі звірства проти українців? Насправді вони завжди були катами, ховаючи своє справжнє обличчя за масками пристойності.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!