Людмила Домніч родом із Донеччини. Там народилися її діти. Згадує, як плакала від радості, коли брала на руки свою першу новонароджену донечку. І в той же час серце краялося, бо поруч ревіли на весь пологовий двоє покинутих малюків: мами від них відмовилися. Ще тоді жінка хотіла їх забрати, але не склалося… Проте на небесах цю думку почули. І через багато років вона разом з чоловіком прийняла у свою сім’ю п’ятеро сиріт. Коли почалася війна, сім’я не захотіла виїжджати за кордон, а з Донеччини перебралася на Волинь. Тепер їхня велика родина живе у Горохові.
Катю з пелюшок гляділа бабуся
У Люди – добрий, лагідний характер. Їй би піти педагогічним шляхом, бо завжди знаходила спільну мову з дітлахами. Коли жили на Донеччині у містечку Українське, біля їхнього будинку на парканах постійно сиділи хлопчики й дівчатка з неблагополучних сімей. Немиті, замурзані, в старенькій одежі.
– Я їх жаліла. Завжди кликала, давала їсти, у ванну вела помитися, якісь кофточки підбирала, щоб передягнути, – згадує Люда.
І хоч вдома було своїх п’ятеро, ніколи не шкодувала для чужих. Чоловік працював на шахті, а Люда постійно в домашніх клопотах. Правда, бувало, що ходила на підробітки до знайомих, адже ідеально клала плитку, шпалери клеїла. На вихідні відвідувала службу християн-баптистів. Там їй розповіли про непросту долю дев’ятирічної Каті, яка після смерті бабусі не має до кого прихилитися. І родичі є, але вони не хочуть брати. Ділять тихенько хату, а на дитину не звертають уваги. «Може, заберете її до себе?» – несподівано запропонувала Люді одна жінка.
– І ці слова так засіли мені в голові, – зізнається Люда. – Прийшла додому і питаю своїх дітей: давайте візьмемо одну дівчинку? Вони зраділи: беремо, вона хороша, ми з нею в таборі разом були. А от чоловік, коли повернувся з роботи, здивувався: «Тобі своїх мало?» «Мені її дуже шкода», – наполягала на своєму. «Давай, якщо ця дівчинка від Бога, то Він до нас її приведе». За деякий час подзвонили із соцслужби і сказали, що родичі написали відмову і Катя чекає. Поїхала я в школу, де вона вчилася. Зустрілася із завучем. Вона розповіла, що дівчинка має непростий характер, вже двом сім’ям відмовила. «А можна взять на тиждень, подивиться, чи справимося?» – запитала я. «Це не кошка і не собака. Якщо берете, то беріть, а як ні, то до побачення», – почула відповідь.
Люда й досі пам’ятає, як до неї підійшла маленька, дрібненька дівчинка з бантиками. Тоді Каті було дев’ять років, а Люді – 39. Вони познайомилися, і для обох почалося нове життя. Дитина майже нічого не знала про своїх батьків, вони лишили її з пелюшок на бабусю. Коли померли, то бабця пилинки здувала з внучки. Годила, як могла, купувала чіпси, гострі соуси, різну шкідливу їжу. Тож змалечку Катя мала проблеми зі здоров’ям.
– Я не буду тобі, як бабуся, а буду – як мама. Дбатиму про тебе і вчитиму правильно харчуватися, – одразу попередила Людмила.
Звичайно, на перших порах було непросто. Всі діти з різними характерами, на руках ще однорічний Марк, але Люда ніколи не жаліла про своє рішення. Катя буквально з перших днів стала говорити «мама» і «тато». Поступово звикала до сімейного устрою нової родини. Здружилася зі всіма дітьми. Дуже любила вечірні розмови за чаєм, вчилася допомагати.
В однокласника померла мама – і він лишився сам
Роки летіли. Марк вже пішов у школу. Якось приходить сумний і розповідає, що в його однокласника Аркадія померла мама. Його хочуть оформити в інтернат.
– А мені його так шкода, він дуже добрий. Може, заберемо його до нас? – запитав вдома.
Батьки були не проти, але житлова площа сім’ї не дозволяла, щоб у ньому проживало стільки дітей. Тоді їм у місцевій соціальній службі порадили створити будинок сімейного типу. З бюджету громади виділили кошти на його придбання. Почали робити ремонт. А тим часом Люді запропонували взяти ще одного хлопця.
– Йому 14 років, батьків нема. Родичі неблагополучні. Чесно, ми злякалися, бо це підліток. Майже сформована доросла людина. Тим більше, ми хотіли ще двоє дівчаток, – так одразу й сказала працівницям служби жінка.
Однак вони таки вмовили приїхати Домнічів на знайомство. Згадуючи цей момент, Люда не може стримати сліз:
– Ми тільки глянули – і одразу зрозуміли: він наш. Такий маленький був, а зараз виріс вищий мене. Стало у нас ще на одного сина більше, – посміхається мама.
Всі мріяли, коли переїдуть до нового, просторого будинку. Всередині все було готове, залишилося лишень перекрити дах. Однак війна зруйнувала плани. У цей дім поселили військових, все навколо замінували. Щоночі лунали вибухи. Однокласника Марка та ще двоє діток: Віку з братом Богданом, яких хотіли прихистити, відправили в Краматорський реабілітаційний центр. А за деякий час евакуювали у Швейцарію. Зв’язок обірвався. Та й самі Домнічі не знали, що робити. Багато хто тікав за кордон, однак старші діти заявили, що вони українці і хочуть жити в своїй країні. Залишили дім, забрали найнеобхідніше і поїхали на Волинь.
– У Горохів потрапили на запрошення місцевих християн-баптистів. Я вражена, які у вашому краї щирі люди. Повідкривали нам хати, дали допомогу. Нині ми живемо у просторому двоповерховому будинку. Тут і лишимося. Бог привів нас сюди. А у серпні повернулися з-за кордону троє цих діток. Тепер ми всі разом! – світяться щастям очі жінки.
У серці цієї матері вистачає любові на всіх. І це відмічають діти, а вони, як відомо, лукавити не вміють. Жінка з усмішкою пригадує, як у школі писали твір на тему, ким працюють батьки. То хтось з її написав: «Тато – шахтар, а мама нас любить!»
Звичайно, приділити увагу кожному непросто, але Люда наголошує, що все у їхній родині будується на довірі та розумінні. Щовечора вони великою сім’єю сідають пити чай. Розповідають, як минув день. Якщо є якась проблема – спільно думають, як вирішити. Старші дівчата вже студентки, інші – школярі. Знайшли тут нових друзів. І хоч спочатку важко було перейти з російської на українську, нині всі розмовляють рідною мовою. Тато Едуард щомісяця возить допомогу на Схід. Чоловік найстаршої доньки воює. Люда вже й бабусею стала, тішиться внучкою. Старші діти – найперші помічники мами, привчають до порядку молодших. Мама всіх їх щодня обіймає і благословляє на новий щасливий день.
Руслана СУЛІК
Їдучи в цю багатодітну родину, ми взяли грошову допомогу від редакції. Люда зізналася, що всі кошти закінчилися, поки зібрала дітей на навчання. Вона дуже дякувала за підтримку та зичила усім вісниківцям Божої благодаті та мирного неба!
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!