На Волині з давніх-давен до Різдва готують снопи або, як називають їх за галицькою традицією, дідухи. Різдвяний сніп родом із дохристиянських часів, адже слов’яни теж робили снопи як символ вшанування предків та родючості. Дідухом міг бути перший чи останній сніп, або ж – найгарніший.
«Сніп – це традиційний різдвяний атрибут, символ родючості та культу предків. Є повір’я, що у зажинковий сніп вселяються духи наших родичів. Коли приносять снопа до хати, то нібито душі померлих приходять до оселі», - розповіла Інформаційному агентству ВолиньPost етнологиня, доцентка кафедри музеєзнавства, пам'яткознавства та інформаційно-аналітичної діяльності ВНУ ім. Лесі Українки Алла Дмитренко.
Але, за її словами, на Волині не використовують назву «дідух».
«Термін «дідух» - це суто галицький. Коли в експедиції якась бабуся казала мені «дідух», то я дивувалася – хіба їх так називали. У нас «дідух» – це сніп, дід, сніп-дід, колядник, господар, Василь, снопик, снопок, Коляда. Але незалежно від того, як хто називав сніп, його робили усі. Обов’язково. Звичай робити снопи сягає часів язичництва, це дохристиянський атрибут. Християнство не прийшло на голий грунт, ми ж не були безкультурними – у нас була своя, потужна, слов’янська культура, багата звичаями, обрядами, віруваннями, на яку наклалося християнство», - каже Алла Адамівна.
Традиції, як відомо, дуже локальна річ, тож виготовляли дідухи із різного збіжжя – залежно від того, що й у якому регіоні росло. Пшениця, до речі, не є найдавнішою культурою, найдавнішими в Україні є просо і жито.
«На Поліссі робили звичайний сніп без рук, ніг, голови – це вже за галицькою традицією у дідуха з’явилися частини тіла. У селах, як робили снопи споконвіку, так і роблять зараз. Щоправда, нині вони дістаються вже і до міських мешканців, бо у нас на фоні війни загострилося відчуття того, що ми – українці», - наголосила волинська етнологиня.
Народна майстриня Тетяна Зубко із села Привітне Володимир-Волинського району виготовляє дідухи вже два роки.
Після смерті чоловіка у 2016 році пані Тетяна активно зайнялася вирощування квітів, згодом сухоцвітв, а потім почала виготовляти дідухи.
«Весна, літо, осінь я займаюся квітами, а вже потім сідаю за дідухи. Спочатку я захопилася сухоцвітами, а потім зрозуміла, що їх можна використовувати у дідухах. Все ж йде з дитинства. Пам’ятаю, як мій дідусь перед Різдвом ставив в кутку кімнати під іконами дідуха – простенького снопа з колосків, під яким настелена солома. Мені це дуже подобалося. У баби з дідом була старенька хата і коли усі їли кутю, то дід брав ложку куті та підкидав її до стелі. Дивився, скільки зерен прикріпилося до стелі – якщо багато, то рік буде врожайним і голоду не буде», - пригадує майстриня.
Тетяна Зубко продовжує традицію ставити дідуха на Різдво, щоправда кутю до стелі вже не підкидає.
«Але після вечері ми з дітьми не прибираємо зі столу, залишаємо кутю для наших померлих родичів. Усе – в давніх традиціях святкування Різдва», - каже майстриня.
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!