Неможливо передати словами біль материнського серця. На другий день війни життя цієї жінки зруйнувала страшна звістка: «Син загинув». Одразу з Чехії Людмила Купрійчук полетіла додому на Вінниччину. І потім разом з чоловіком, незважаючи на страх і ризик, поїхали в Херсон, який кишів окупантами. Коли на полі, де були розкидані тіла загиблих, чоловік у відчаї схилився над мертвим воїном, Людмила усе зрозуміла. Вона так кричала від болю, що, здавалося, чуло заплакане небо…
Син з дівчиною занесли заяву в рацс і… забрали
У день, коли загинув син, на сторінці у «Фейсбуці» Людмили Купрійчук запалахкотіла скорботна свічка. А нещодавно згорьована мама поширила вражаючу розповідь і відео, як шукала свого 20-річного сина Максима. Вона вилила журналістам невимовний біль і тугу за своєю дитиною.
– Це була його мрія – стати військовим, – розповідає мама зболеним голосом. – Коли у нас забрали Крим, пережив велике потрясіння. Тоді й вирішив стати військовим.
У 2019 році після закінчення Тульчинського військового ліцею Максим Купрійчук вирішив служити у 80-й бригаді у Львові, майже рік був на передовій в АТО. Контракт мав закінчитися 4 серпня цього року. І Максим не планував його продовжувати, бо вирішив одружитися з коханою Анею. У січні перед війною вони навіть подали заяву до рацсу, але згодом забрали. Вирішили почекати тепла, щоб про щасливу подію нагадували гарні літні фотографії.
– Ні весна, ні літо для мого сина не настали… – плаче мама. – Коли він повернувся з АТО, я на 20-річчя замовила великий торт зі свічками. Побажала, щоб мрії здійснилися, а життя було солодким, як торт. Подарувала йому срібний хрестик… Тепер ношу біля серця… Усе, що залишилося мені від сина…
Максима упізнали по татуюванню
Людмила поїхала у Чехію заробляти гроші на весілля, а Максима за тиждень до війни забрали на Південь України. Усі рідні знали, що він на передовій, лише мамі не ранили душу. Син заспокоював, що перебуває у Львові в частині. Останню фотографію прислав їй увечері 24 лютого. А наступного дня сталася трагедія. Колону української військової техніки обстріляли окупанти, проте наші захисники дивом вціліли. Хто втік у поле, хто пересів на БТР – але у нього влучив снаряд. Хлопці згоріли живцем, а Максим помер від осколкового поранення у голову. Почувши жахливу звістку, Людмила вже наступного дня була в Україні. І волонтери, і військові радили батькам чекати через відсутність зелених коридорів, а тому тіла загиблих вивезти було неможливо. Тоді Людмила з чоловіком зважилися на відчайдушний крок.
– Будемо їхати, – вирішили, бо чекати було неможливо. – Нам уже нічого втрачати. Через сім годин дісталися до Херсона. Об’їхали лікарні: а раптом син живий?! Але його там не було. На свій страх і ризик пішли до «деенерівців». Думала, що пожаліють мене як маму. Вони повезли нас на поле і сказали чоловікові: «Найдешь – заберешь». А мене не випустили з машини і стали розповідати про своє життя в «ДНР». Мені це було геть нецікаво, я думала тільки про сина. Поряд йшла колона з літерою Z, що аж земля двигтіла. Я подумала: «Господи, чого ви не згоріли, від кого ви мене визволяєте – від мого сина?!» – голос жінки дрижить від спогадів.
Коли чоловік йшов по полю між загиблими, то Людмилі давав знак: крутив заперечно головою, мовляв, тут нема. Зажевріла надія, і мама гаряче стала молитися: Господи, може, то не правда, може, син живий! Але нещасних батьків повезли на інше поле, де зупинилися біля згорілого танка.
– Єдине, по чому ми могли упізнати сина, це татуювання «Ніколи не здавайся». Чоловік став розривати рукави бушлата... Бачу, розірвав і просто сів. Я зрозуміла: це все… – жінка заходиться у сльозах. – Це дійсно моя дитина! Я так кричала на тому полі: за що, чого?! Я кричу, а навпроти несуть мою дитину...
Коли ховали героя, у небі гули ворожі ракети
Жінка безутішно плаче. І раптом вмовкає, бо згадує, як місцеві люди попросили старшого «деенерівця» забрати тіла загиблих – це теж чиїсь сини, яких мами чекають вдома. На що той розплився у посмішці: «А зачем? Пусть валяются». За мить спокійно запитав Людмилу: «А как вы вообще относитесь к этой войне?» Уявляєте?! Цинічно цікавитися про це у нещасної зболеної мами, котрій тільки що принесли тіло загиблого синочка!
– Моя дитина прожила на цьому світі всього двадцять років! Я розвернулася до «деенерівця»: «Що ви хочете почути? У мене забрали найдорожче у житті, на цьому полі у мене вирвали серце!..» Я ніколи собі не пробачу, що ми його так забирали... – схлипує. – Ми свою дитину везли у багажнику машини!.. Потім ще патологоанатом нас приголомшив: синові переїхали ноги. Вони думали, що він мертвий встане і піде на них?! – мама не може зрозуміти дикості ворогів. – Навіщо?!
Уже вдома, коли домовину опускали в землю, над головами рідних, друзів, які у невимовному горі тужили за своїм героєм, гули ворожі ракети…
Олена ПАВЛЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!