Про роботу талановитого лікаря, завідувача відділення судинної хірургії Волинської обласної клінічної лікарні Миколи Герука «Вісник+К» вже не раз писав. 24 березня йому виповнюється 70 літ. Тож вирішили поспілкуватися з Миколою Григоровичем про основні віхи його життєвого шляху.
– Чи не шкодуєте, що пов’язали свою долю з медициною?
– Та що ви, навіть думки такої не виникало. Хоча в окремі моменти заздрю тим професіям, які не пов’язані з долями людей. Бо ж постійно переживаю, думаю за своїх пацієнтів. Знаєте, у хірургів є три стадії розпачу, коли у них щось там не виходить. На першій вони думають: «Ну, навіщо я брав оперувати цього хворого?!» На другій стадії запитують у себе: «Навіщо я взагалі став хірургом?» А на третій: «Навіщо мене мати народила?!» То я всі три стадії проходив, бувало всяке.
– Як сталося, що Ви обрали таку складну спеціалізацію?
– У мене в житті все випадково стається. Я, чесно кажучи, і в медицину пішов тільки тому, що близько біля батьківської хати було ківерцівське медучилище. І лише там прийшло захоплення професією. Потім, навчаючись у Тернопільському медінституті, навіть думки не допускав, що буду хірургом. Вибирав між терапевтом та окулістом. А якось на третьому курсі мене як випускника медучилища випадково покликали асистувати хірургу, який ішов оперувати варикоз. Я тоді дуже серйозно перейнявся долею пацієнта. Бігав до нього щодня, оглядав, аж трусився над ним. І коли побачив, що він одужує, радіє, починає ходити, прийшло переосмислення. Отак хірургія перемогла терапію.
– Ви досі оперуєте, їздите на ургентні виклики по області. Запал ще є і буде!
– Я вже 23 роки очолюю відділення судинної хірургії. Тепер думаю, що вже треба було б передавати керівництво молодшим. А решта… Я люблю свою роботу. У лікарні днюю і ночую. Коли готуюся до відповідальної артеріальної операції, не можу спати. До неї постійно думаю, як краще зробити, піднімаю медичні книги, шукаю в Інтернеті, прораховую весь процес до дрібниць. Після – знову не сплю, бо переживаю, чи ж добре зробив, чи ж усе врахував? Аж коли бачу, що пацієнт пішов на поправку – приходить довгоочікуваний спокій. І так постійно. Усі пацієнти проходять через мою душу. Я люблю їм допомагати, ставити на ноги – отримую від цього задоволення.
– І справді, я не один раз чула від людей вдячні відгуки про ваше напрочуд дбайливе ставлення до хворих.
– Ви знаєте, усі хворі хочуть почути добре слово, співчуття. І це ж не важко! Поговорити, розрадити. Я й сам дотримуюсь такої думки, і весь колектив у відділенні навчив. Прошу уявити, що на місці пацієнта може бути їхня мама. Чи було б їм приємно, якби якась медсестра чи лікар стали гиркати до неї? Можливо, саме тому наше доволі непросте відділення скарг від пацієнтів ніколи не отримувало. Команда, персонал підібралися тут дуже хороші.
– Чи хтось з ваших дітей пішов у медицину?
– Старший син спочатку ніби й планував, але згодом передумав. А от менший ще заздалегідь сказав, що не хоче, аби його постійно, як батька, серед ночі з ліжка піднімали і в лікарню викликали. Але бачу, що двоє онуків проявляють до моєї роботи великий інтерес. Цікавляться, розпитують. Я неабияк тим тішуся.
– Миколо Григоровичу, прийміть наші найщиріші вітання з нагоди ювілею. Зичимо Вам міцного здоров’я, злагоди та гармонії у сім’ї, всіляких гараздів у вашій нелегкій роботі. Нехай не буває захворювань, які б Вам не вдавалося вилікувати!
Мирослава КОСЬМІНА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!