Міра в юності, на відміну від її подруг, не мріяла вийти заміж за офіцера. Але одна випадкова зустріч геть змінила її плани на майбутнє. Микола, випускник військового училища, приїхав до батьків на Волинь у короткотермінову відпустку. На танцях у Будинку офіцерів в Луцьку (був тут колись такий) побачив Міру і закохався у неї з першого погляду. Згодом уже зі служби писав дівчині листи. Вона, щоб не образити хлопця, відписувала. Про одруження розмова не велась.
Під час чергової відпустки, через рік, запропонував одружитись. І вона… погодилась: якось серцем відчула у ньому надійну людину. А Микола, щоб було все по-людськи, поїхав навіть до її батьків у село за їхнім благословенням. Весілля відгуляли влітку 1974 року.
– Таке не часто в житті трапляється, – каже сьогодні Міра Василівна Василюк. – Але то був мій ангел – такого щирого, терплячого, доброго чоловіка треба було заробити в Бога. Бо якби було інакше, то витримати життя у тих радянських гарнізонах просто немислимо. Через це дуже багато сімей військових розпадалися.
…Медовий місяць у них розпочався в гарнізонному поселенні в Іркутській області. Тайга на сотні кілометрів, дерев’яні бараки, на яких страшно було навіть дивитись – житло для військових. В одному з них їм виділили кімнату. Міра звикла до чистоти і порядку, а тут… Довго приводила все у божеський вигляд. Та позбутися клопів і тарганів так і не вдалося, тож годували їх своєю кров’ю протягом трьох наступних років.
Саме тут, в Іркутському гарнізоні, у подружжя народився син.
– Коли почалися перейми, чоловік на той час був на полігоні на навчаннях. Начальство не зважило на його прохання і не відпустило, щоб супроводжувати мене. До лікарні, яка знаходилась за 30 кілометрів, мене доправляли в кузові вантажівки, медсестра зайняла місце в кабіні. Машину трясло на величезних вибоїнах так, що я думала народжу прямо в цьому кузові. Пологи були тяжкими. Та найбільше гнітило нелюдське ставлення тутешнього медперсоналу, – пригадує Міра Василівна. – Мене добряче тоді пошматували. Не шкодуючи, без обезболюючих. На щастя, з дитиною все було добре.
Через три роки, щоб вибратись із цього пекла, чоловік успішно складає екзамени і вступає у вище військове льотне училище в Даугавпілсі. Так родина опиняється у цивілізованому світі. Винайняли квартиру в місті, сина віддали в дитячий садочок. Туди влаштувалась на роботу і Міра Василівна.
Та європейське життя у подружжя закінчилось через чотири роки. Микола отримав ще один диплом льотного інженера (і це училище закінчив з відзнакою), тож тепер відправлявся на службу в Краснодарський край, у Кримське.
Через кілька років його відряджають на Нову Землю. Це архіпелаг у Північному Льодовитому океані. У 1954 році радянський союз тут відкрив полігон з випробування ядерної зброї. Звісно, за чоловіком на нове місце його служби вирушає й Міра із сином.
– Боже, як згадаю, як ми туди добирались з малим, то аж страшно стає, – тепер уже з посмішкою згадує ті давні перипетії свого життя жінка. – Якось дістались. Перше, про що нас попередили, – жінці не можна тут народжувати. Пояснювали тим, що, мовляв, немає відповідних умов. І ніяка паскуда з начальства не пояснила, що на Новій Землі постійно йдуть випробування ядерної зброї, що тут дозиметр тріщить так, ніби його ріжуть на шматки. Тоді про це мало хто знав, та й відповідна інформація приховувалась. Ви от просите показати знімки звідти, а їх у мене немає. Фотографувати будь-що на Новій Землі нам було заборонено. А дитина моя зовсім там облисіла.
Трудно попервах звикнути до того, що пів року тут день і сонце не ховається за обрієм, а пів року – ніч з північним сяйвом. Найбільше дошкуляли бурани. Вони могли тривати по кілька тижнів. Триповерхові будинки засипало снігом повністю. Тоді бетеерами підвозили під під’їзд хліб чи якісь інші харчі. Коли мали прибути літаки з молочними чи м’ясними продуктами, то жінки військових займали чергу за ними з вечора.
Після п’яти років служби на Новій Землі, родина опиняється в Гуадуті, в Абхазії, напередодні грузино-абхазької війни. Це був серпень 1992 року.
– Під подушкою у чоловіка пістолет, під ліжком – автомат, – так ми почали службу на новому місці, – згадує Міра Василівна. – Коли син повертався зі школи, то першим ділом вчився швидко розбирати та складати автомат. Союз розлетівся, в країні – безлад. Постало питання: за кого і проти кого ми тут воюємо? А Україна вже незалежна держава. Кажу чоловікові: «Вертаємось додому». Микола погодився, написав рапорт на звільнення зі служби. Ще трохи помотали йому нерви і, слава Богу, відпустили.
За час служби сім’я, переїжджаючи з місця на місце, поміняла п’ятнадцять квартир. Врешті до Луцька приїхали без копійки: все, що накопичували роками, особливо на Новій Землі, пропало за одну ніч. Усі ж пам’ятаємо ту, так звану, павлівську грошову реформу за Горбачова, коли 22 січня 1991 року пізно ввечері оголосили про вилучення з обігу та обміну 50- і 100-карбованцевих купюр.
Міра Василівна – велика оптимістка. Саме вона на той час стала підтримкою для свого коханого чоловіка-ангела. «Не в грошах щастя, ще заробимо, головне, всі живі-здорові», – заспокоювала чоловіка. І справді, син закінчив вуз, одружився, двоє дорослих внуків тішать бабусю з дідусем. І вони ще дають собі раду.
Значить, життя прожито недаремно.
Раїса КОЗАЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!