Підступний напад росії на Україну відкрив очі на багато речей, про які люди раніше й не замислювалися. Чи можна, наприклад, спокійно спати, коли твою Батьківщину знищує країна, на яку ти все життя працюєш? Судячи з того, що мільйони українців, які живуть в рф, просто мовчать, вони сплять спокійно, і їхнє серце не крається від болю. Бо той, у кого воно болить, або втікає з країни-вбивці, або робить так, як зробив москвич Ігор Волобуєв – один з багатьох етнічних українців, чиє серце залишилося з Україною у найважчу хвилину.
Простий хлопець з Охтирки зробив кар’єру в москві
У Ігоря Волобуєва, який народився в Охтирці на Сумщині, типова біографія багатьох українців совкового періоду. У вісімнадцять років хлопець поїхав підкоряти москву. Без проблем вступив до інституту нафти і газу, але працювати за цим фахом не захотів. Його цікавила журналістика, тому влаштувався у кількох газетах і журналах, поки здібного хлопця не запросили працювати в «Газпром». Дослужився там до керівника пресслужби, був заступником начальника департаменту. У 52-річного Ігоря Волобуєва було все: родина, престижна робота, зарплата 200 тисяч доларів у рік, квартира майже в центрі москви, круті авто. Він прожив там понад тридцять років. Почав уже будувати власний будинок, але встиг звести тільки коробку за 200 тисяч доларів. Він міг собі дозволити все, що дозволяє середній російський клас. Звичайно, ходив на вибори й не приховує, що голосував за путіна та його партію. Бо справді вважав росію країною можливостей, на власному прикладі у цьому переконався. І подумати не міг, що своїм вибором він допомагає вирощувати новітнього російського тирана. Через те відчуває нині подвійну, а то й потрійну відповідальність.
Може, й далі ріс би уродженець Охтирки по службі, якби не український Майдан. В Україні у Волобуєва були рідні, багато друзів, тому мав правдиву картину того, що відбувалося на його Батьківщині. Через симпатії до революції Гідності змушений був звільнитися з «Газпрому». Але й далі працював на росію, уже віце-президентом «Газпромбанку». Дуже важко переживав захоплення Криму і війну на Донбасі. А коли рідна Сумщина у лютому 2022-го опинилася під жорстокими російськими обстрілами, коли тато Ігоря місяць просидів у підвалі, це стало остаточним поштовхом до рішучого й незворотного кроку. У квітні 2022 року Ігор сказав дружині й синові, що їде в Туреччину. Він багато подорожував по світу, відвідав понад 75 країн, тому це не викликало ніяких питань у рідних. Насправді він поїхав в Україну.
«У мене серце завжди було в Україні, а мозок – в росії»
– Ще в 2014 році я дав собі обіцянку, що якщо російські танки прийдуть у моє рідне місто Охтирку, я піду з ними воювати. У мене серце завжди було в Україні, а мозок – в росії. Я жив з цим конфліктом роками, а 24 лютого 2022-го стало каталізатором для мене, – так пояснював чоловік свій неймовірний, на перший погляд, вчинок. – Я не зміг поїхати раніше – не було квитків. Перші дні хотів навіть нелегально перетнути кордон на Сумщині, але мене відмовили. У мене страху немає. Єдине, чого боявся, що мене сюди не пустять. Але мені повірили, побачили, що я від щирого серця, що я українець. Цю довіру я не можу змарнувати.
Та спочатку Ігоря не взяли навіть в тероборону. Чи то боялися, чи пошкодували кидати непідготовленого чоловіка у вир бойових дій. Він не ображався, бо готовий був робити що завгодно, аби допомогти рідній країні: «Навіть якщо просто мені мітлу дадуть у руки, я вважатиму, що недаремно сюди приїхав».
Ігор Волобуєв уже понад рік служить в Інтернаціональному легіоні при ЗСУ. Отримав поранення під Бахмутом і нагороджений нещодавно «Золотим хрестом» Головнокомандуючого ЗСУ за успішне виконання бойових завдань. Єдине, про що шкодує – що не виїхав з росії відразу після Майдану.
– Якби я був один, то поїхав би ще на початку 2014 року. Але я не хотів підставляти так багато людей, я був не сам. Тоді мені здавалося, що все, що відбувається на моїй Батьківщині, не є достатньою причиною для того, яку ціну я мав би заплатити. Зрештою, я її заплатив. У мене родини більше немає. Дружина практично одразу зі мною розлучилася. З сином теж не спілкуюся. Це була моя ціна, яку я повинен був заплатити, і я знав, на що йду, коли покидав росію.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!