Вони мають один позивний на двох – «Мак». Син і мама Іван та Наталія Маковецькі із села Щедрогір Забродівської громади Ковельського району Волині. Син став на захист країни у перші дні вторгнення і загинув у 24 роки. Він ще встиг дізнатися, що у нього народиться донечка, і вибрав їй ім’я. Мама Івана Наталія восени минулого року «дотисла» воєнкомів і у 50 років мобілізувалась в армію. Каже, хоче завершити справу, яку почав її син – вигнати ворогів з України і повернутися з перемогою.
Не міг сидіти вдома, поки рашисти розстрілювали жінок і дітей
Вони мали прожити багато років разом до старості, виростити дітей, радіти онукам. Інна й Іван Маковецькі були впевнені, що так і буде. Спершу у них була велика шкільна дружба. Кохання прийшло пізніше. Як розповіла Інна, це було дуже глибоке й усвідомлене почуття. Обоє на той момент закінчили університети. Іван вирішив піти на службу в армію, бо вважав, що так має робити кожен чоловік. Тим паче, що в Україні на Донбасі уже йшла війна. Інна його чекала. А потім стали будувати спільне життя у Києві. І хоч все було серйозно, пропозиція одружитися все ж застала молоду жінку зненацька.
– Я сиділа на дивані і читала книжку. І тут підходить Ваня з вазоном монстера, він у нас на кухні стояв, і з обручкою, стає на коліно. Досі ця картина перед очима, – з посмішкою згадує молода жінка ті щасливі часи. – Для мене це було несподівано, бо Іван завжди говорив, що перш ніж створити сім’ю, треба твердо стати на ноги. Але сам вирішив не затягувати. І дуже хотів дитину.
Про те, що їхня мрія збулася, і вони стануть батьками, Інна дізналася 1 лютого 2022 року. Того ж вечора ощасливила цим повідомленням чоловіка. Він радів, наче маленький хлопчисько! А далі почалася війна.
– Я прокинулася 24 лютого від вибухів. З вікна квартири бачила, як одна за одною двір покидають машини, з під’їзду виходять люди з рюкзаками. Іван був на роботі, дзвоню: «Що сталося?» «Війна. Чекай, я зараз прийду». Я через вікно бачила, як він іде і курить цигарку за цигаркою, – пригадує жінка той день. – Каже: «Збирай речі, відвезу тебе до друзів, а сам піду у військкомат».
Тоді заледве вдалося вмовити Івана відвезти Інну додому на Ратнівщину. Вже дорогою він побачив кадри, як розстрілюють автомобілі, якими виїжджали з Київщини жінки і діти. У той момент в очах чоловіка Інна помітила сльози. Як тільки приїхали на Волинь, відразу пішов у сільраду і попросив записати його в тероборону та видати зброю. Наступного дня, дізнавшись, що із Щедрогора вирушає до військкомату автобус з добровольцями, сказав, що поїде з ними. Тоді аргумент Інни про те, що, мовляв, тобі ж сказали чекати дзвінка, не спрацював.
– Вони вбивають невинних жінок і дітей, а я буду вдома сидіти? Та я не зможу ні їсти, ні спати, я просто помру! В ЗСУ йдуть люди, які ніколи в руках зброї не тримали, а я, який служив, не піду? Я ж чоловік як не як. Тож не знущайся з мене! – переконував кохану.
І вона відпустила. Те прощання було важким. Інна навіть в автобус за Іваном забігла. А потім ще довго дивилася вслід, як він від’їжджав…
Далі були дзвінки, есемески, тривожні дні і ночі очікувань.
Іван став до лав 14-ї бригади князя Романа Великого. Їх спершу повезли на Рівненщину охороняти кордон, потім перевели ближче до Києва і одразу кинули у бій. Тоді багато побратимів полягло, багато було контужених. Житомирська, Київська, Херсонська, Миколаївська, Запорізька області – і це все лише за півтора місяця! Чоловіка перекидали з однієї позиції на іншу, йшли страшні бої. Їм бракувало зброї, та вони стояли. Наші воїни тоді собою закрили Україну. Своїми життями зупинили ворога.
Першим словом донечки загиблого Івана було «тато»
Як тільки випадала вільна хвилинка, Іван дзвонив додому.
– Хлопці потім розповідали, що сварилися постійно з ним, бо вилізе на дах будинку або дерево, щоб зловити мережу і подзвонити додому. Казали, що він навчив їх, як потрібно спілкуватися з дружиною та мамою, – розповіла Інна.
В одній з останніх розмов повідомила коханому радісну новину – під серцем носить донечку.
– У мене планове УЗД було призначене на 19 травня. Але 11-го довелося лягти в лікарню, і медики направили на обстеження. Там і сказали, що буде дівчинка. Іван ім’я для неї обрав – Уляна. А 18-го травня він загинув, – з болем каже Інна. – Тоді могла думати тільки про одне: попри все маю виносити і народити його дитину.
Світ відразу почорнів. Бабуся Ліза, яка душі не чула в онукові, не витримавши горя, померла. У мами Наталі серце розривалося. По кілька разів на день вона топтала стежину на могилу до сина. Двічі на тиждень пекла хліб, по 20-25 буханок, і носила волонтерам. Щоб відвозили хлопцям на фронт. Сили пережити синову смерть давала щира молитва і народження його донечки. Улянка, як сонечко, зігріла зболені душі мами і бабусі. Вона як дві краплі води схожа на свого татка, який через прокляту війну ніколи не візьме її на руки, не підкине високо до неба, не поведе у школу і до шлюбу, не станцює з донею вальс…
– Уляна ще маленька, але вже має Ванині звички. Він, що б не робив, завжди тримав у вусі навушник і пританцьовував. І вона така сама. Де б музику не почула – танцює. І першим словом, яке сказала, було «тато», – всміхається Інна.
До армії готувалася – бігала ночами, присідала
Дуже часто бавитися з дівчинкою приїжджала бабуся Наталія. Уляна – це все, що у неї залишилося від єдиного сина. Якось після роковин його загибелі, навесні 2023-го, вона сказала, що піде до війська замість Івана. У сім’ї вчинили маленький скандал – дочка Оля, невістка Інна, сестри, подруги стали переконувати, що армія – то не для неї. Тоді вона зробила вигляд, що погодилася з рідними.
– Я вирішила піти дорогою сина – і від свого рішення не відступила. Пів року тренувалася, присідала, бігала, підготовлювала себе, – розповіла жінка по телефону з полігона.
– А коли ви бігали селом, люди питань не задавали? – цікавлюся.
– А я ночами бігала, – всміхається. – Можу легко до 120 присідань зробити. У навчальному центрі роблю все майже нарівні з хлопцями, більшість з яких мені в сини годяться, – вдягаю бронежилет, стріляю з автомата.
У військкомат Наталія Максимівна пішла восени. Перед тим викопала городину, збула корову, свиней, птицю. Рідні цьому раділи. Думали, що жінка нарешті вирішила пожити для себе.
– Військові всерйоз мене не сприймали. У Ратному навіть слухати не хотіли, добилася через Ковель. Казали: куди вам у 50 літ? А ще шкодували, що син загинув. Думали, що то я з горя. Пояснювала, що це моє усвідомлене рішення. Це через пів року я би пішла туди під кулі, щоб втамувати нестерпний біль. Але у мене є для кого жити: дочка, зять, невістка, четверо прекрасних внуків. Але жити треба правильно. Так, як жив мій правильний син. Хтось мусить захищати країну, – пояснила Наталія своє рішення. – Я не розумію тих чоловіків, які можуть йти захищати і не йдуть. Батьки ховають синів. Як так? Цю війну треба закінчувати, інакше їй кінця не буде.
Після того, як у жовтні привітали Улянку з її першим рочком життя, Наталя повідомила сім’ї про те, що пройшла військово-лікарську комісію. А минулого тижня вона вже склала присягу. Підтримати жінку приїхала донька Оля з чоловіком, невістка Інна з Улянкою. Малеча відразу впізнала бабусю: вона маленька, помолоділа стояла у військовій формі серед кремезних хлопців. І ловила поглядом повітряні поцілунки, які посилала їй онука. Днями Наталія Маковецька вирушила у бойову бригаду. Вона переконана, що закінчить справу сина і повернеться з перемогою.
Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!