Реальними справами допомагає українським захисникам засновник групи компаній «Вілія» Євген Дудка. Меценат і волонтер переконаний: тільки спільними зусиллями зможемо зупинити дику московську орду, яка прийшла на українську землю і хоче всіх нас знищити. Моя поїздка на Схід України розпочалася з оперативної наради о сьомій годині ранку на підприємстві «Вілія». Ділова розмова без зайвих слів: що везуть і куди їдуть. Головне завдання – відвідати всіх працівників і пайовиків підприємства, які зараз захищають Україну на різних напрямках, та вручити їм посилки від фірми і від родин.
Яблука пахнуть рідною Волинню
Енергійний і завзятий Євген Дудка разом зі своєю командою – топ-менеджери і керівники різних структурних підрозділів – вирушають на фронт. Ці успішні чоловіки, які вільно розмовляють англійською, могли б сидіти вдома, як це робить більшість наших співвітчизників, і спостерігати за війною по телевізору. Але вони їдуть, долаючи тисячі кілометрів, і особисто вручають посилки, везуть генератори, автомобілі, акумулятори, бензопили, прилади радіоелектронної боротьби, дрони, автомобільні шини, запчастини і багато іншого необхідного на фронті майна. Адже підприємство ще з 2014 року активно допомагає різним підрозділам Збройних сил України на всіх напрямках, також регулярно підтримує своїх працівників, які стали на захист Батьківщини.
Ще не розвиднилося, а наша машина крізь ранковий туман вже вирушила у напрямку, де сходить сонце. Обабіч траси – красива й мирна Україна, ніби й немає війни. Перші наслідки боїв побачили неподалік від Макарова біля столиці, де йшли кровопролитні сутички з рашистами – знищені будівлі й спалена військова техніка. У Києві забрали замовлені підприємством «Вілія» кілька тисяч мішків для будівництва оборонних укріплень і прилади РЕБ – радіоелектронної боротьби, їх роблять башковиті юнаки. За допомогою такого апарата можна зупинити й приземлити ворожого дрона, пояснив один із конструкторів і додав:
– Це наш внесок у спільну перемогу. Я вважаю, що кожен українець має робити те, що він добре вміє. Найважче хлопцям на передовій, ми ж намагаємося їх технічно озброїти й допомогти.
Довго шукали в Миргороді пораненого бійця з Волинської 100-ї бригади Володимира Пеньковського. Нарешті в одному із закладів у цьому курортному містечку знайшли нашого земляка, який воює з 27 лютого 2022 року. У захисника троє доньок. Він з Коритниці Локачинської громади. Чоловік дуже зрадів, що про нього не забули. Був зворушений до сліз такою увагою.
– На «Вілії» працював охоронцем, – розповідає Володимир. – Пішов на війну. Наш батальйон воював під Кремінною і Дібровою – на межі Донецької й Луганської областей.
Отримавши посилку і торбу яблук, чоловік розчулився:
– На реабілітації багато воїнів з різних областей, але приїхали з подарунками від фірми тільки до мене. Щиро дякую, ви робите благородну справу. А яблука пахнуть рідною Волинню, – додав Володимир Пеньковський.
23-річний агроном вирушив на війну добровольцем
Білі машини із зеленим логотипом «Вілія» вже добре знають військовослужбовці на всіх блокпостах на Сході і пропускають без зайвих слів, адже це вже не перша така поїздка.
– Що везете? – запитує черговий на блокпосту біля Харкова.
– Допомогу хлопцям на фронт, – відповідаємо.
– Гарного дня і щасливої дороги.
Біля Чугуєва посилку від фірми отримав юний боєць Національної гвардії України Павло Іванов із Борщівки Ковельського району. На Харківщині нас з нетерпінням чекали в одному з підрозділів 14-ї бригади. Привезли волинянам шини від КамАЗа. Вручили подарунок від підприємства Дмитру Корзану із села Борочиче Мар’янівської громади Луцького району.
Зустрілися з молодим агрономом із «Вілії», який став воїном. 23-річний Максим Паска родом із Дубенського району Рівненщини.
– Я навчався у Львівському національному університеті природокористування, і на першому курсі нас привезли на екскурсію на «Вілію». Мені сподобалося. Вже на третьому курсі приїхав на практику, а після закінчення мене взяли на роботу агрономом. З початку повномасштабного вторгнення відразу пішов добровольцем у військкомат, мене направили на полігон, і з тих пір – на фронті. Також воюють мій батько і брат, – розповідає юний захисник.
Зустрічаючись у підрозділах з десятками бійців, я зрозумів головне – воїнам на передовій найбільш важлива увага, що до них приїхали за тисячі кілометрів земляки. Ми не знали, що казати, коли хлопці цікавилися: «Як там, вдома?» Що відповісти?.. Ми вдома зранку п’ємо каву, ходимо на роботу, а воїни тут день і ніч – вже 19 місяців. Ми приїхали й поїхали, а вони залишаються.
Андрій Дмитрук із Луцька захищає Україну з перших днів. Тільки розпочалася повномасштабна війна, пішов добровольцем, хоч до цього в армії не служив і не мав бойового досвіду. Працював на «Вілії» електриком.
– Втік від жінки, бо нічого не хотів робити вдома, – жартує чоловік. – Мій син також служить, а зовсім поряд – в Куп’янську – ще й швагро. Довелося повоювати у різних гарячих точках: Бахмут, Водяне, Опитне, Піски, авдіївський напрямок. Зараз тримаємо оборону в цьому районі, живемо в роздовбаній хатині. Тут дуже бідові села.
– А світло хоч є у тій хаті? – цікавиться головний енергетик «Вілії» Іван Клімащук.
– Ви ж не забувайте, що я електрик, – усміхається у відповідь Андрій.
У Куп’янську не реагують на повітряну тривогу
На блокпосту біля Куп’янська нас пригощають міцною кавою. На кожному кроці зустрічаємо земляків – воїни або з Волині, або з Рівненщини.
– Хлопці, я також з Луцька, – говорить боєць, який перевіряв документи.
– А я – з Лища, – додає його напарник. – Передавайте привіт Волині.
– Не подумайте, що тільки волиняки у нас служать, – каже усміхнений бородатий чоловік у броніку. – Я з Володимирця на Рівненщині. Будете у наших краях, передавайте привіт моїм землякам.
Під час нашої поїздки у мене неодноразово складалося враження, що найбільше у Збройних силах України служить чоловіків із Західної України. А господарем на блокпосту у Куп’янську себе почуває місцевий кіт. Хлопці кажуть, що тварина перелякана і нікому не довіряє, але добре ловить мишей.
На величезному білборді напис «Куп’янськ – форпост стійкості». Заїжджаємо у прифронтове місто, яке було окуповане ще 27 лютого 2022-го. Українські війська вигнали окупантів у вересні минулого року. Нещодавно у місті вулицю Ватутіна перейменували на вулицю «10 вересня» – на пам’ять про день звільнення міста від рашистів.
Добре чути канонаду, яку на воєнному жаргоні називають «бадмінтон», коли наші з росіянами обмінюються артилерійськими ударами. За вісім кілометрів – лінія фронту. Біля розбомбленого моста кілька місцевих дівчат на столі поставили термоси з окропом, печиво й пригощають всіх військових гарячою кавою або чаєм.
Їдемо центральною вулицею Куп’янська, біля автобусної зупинки – імпровізований продуктовий ринок. Тут продають овочі, фрукти, зупинилася машина із написом «Хліб». Якби не звуки вибухів, то цілком мирне життя, з’являється відчуття, ніби й немає війни, яка насправді зовсім поряд. Сива жіночка несе молоко у пластиковій пляшці. Запитую, як їм жилося під російською окупацією?
– Самі відітє, – відповідає жінка, показуючи рукою на зруйновані будинки й обгорілі цегляні стіни. І несподівано переходить на українську мову:
– Всі, хто чекав росіян, тепер проклинають їх. Ось у цьому будинку була квартира моєї дочки. Тільки дивом їй із синочком вдалося врятуватися. Спасибі ЗСУ, що звільнили нас, – і витирає сльози. Жінка фотографуватися категорично відмовилася: – Не треба мені клопоту на старості літ.
Неподалік на залізничній колії лежать стовпи з обірваними електропроводами. Виїжджаємо на центральну площу, яка знаходиться на правому березі річки Оскол. На оглядовому майданчику відкривається красива панорама на лівий берег. Там – кацапи, яких неймовірними зусиллями стримують наші воїни. Нещодавно ракета прилетіла у будівлю міської ради, комунальники розбирають завали, двірники у помаранчевих жилетах підмітають вулиці і згрібають сміття. Більшість вікон у вцілілих будівлях закриті тирсоплитами. У дворі багатоповерхівки, поряд з обгорілими машинами й розбитими гаражами, кілька жвавих малюків граються у пісочниці, лунає безтурботний дитячий сміх, від якого стає не по собі. Адже у будь-яку хвилину сюди може прилетіти російська ракета й обірвати життя цих дітлахів.
Розпочалася повітряна тривога у Куп’янську, дуже довго й голосно виє сирена, але ніхто з місцевих нікуди не ховається, не поспішають в укриття. Таке враження, що люди звикли до постійної небезпеки і зовсім не реагують, а спокійно займаються своїми буденними справами. Така безпечність вражає: жвава продавщиця на іншій вулиці набирає з мішка картоплю й продає по 17 гривень, до неї вишикувалася черга. У місті ще залишаємо коробки з подарунками для воїнів-працівників «Вілії», які не змогли того дня до нас виїхати зі своїх підрозділів.
Після кацапів залишається смерть і руїни
В Ізюмі мене вразила величезна кількість знищених житлових будинків, торговельних центрів і адміністративних будівель. З березня до 10 вересня 2022-го року місто було під російською окупацією. Її наслідки видно на кожному кроці: розбиті й спалені заправки, поряд залишки церковної каплички, через дорогу – руїни заводу. Загарбники інтенсивно обстрілювали Ізюм та його околиці з авіації, артилерії, знищили понад 80 відсотків житлової забудови. На багатоповерхівки з людьми всередині скидали авіабомби, склалися цілі під’їзди. Окупанти вбивали та катували місцевих жителів, тут не було електрики, води, газу, не надавалася медична допомога. Точна цифра жертв російської агресії ще не відома.
Мертвими очима дивляться на нас скелети вигорілих будівель, від цієї картини стає моторошно. Для того, щоб москалі не прийшли до нас, потрібно всім згуртуватися і допомагати армії. Коли більшість українців це зрозуміють і усвідомлять, тільки тоді ми зможемо перемогти свого смертельного ворога. Інакше всю Україну вони перетворять на руїну.
Переїжджаємо понтонною переправою через річку Сіверський Донець, бо всі мости підірвані, і прямуємо по трасі до Слов’янська. З обох боків дороги – обгорілі залишки рашистської техніки: БТРи, БМП і танки перетворилися на металобрухт. Жодного вцілілого села після «асвабадітєлєй» – лише руїни.
У Слов’янськ до нас на зустріч приїхали бородаті небагатослівні чоловіки. «Ми від «Хорвата», – сказали і забрали посилки, подякували й поїхали. Ці воїни нічого не гворять про любов до України, а своїми вчинками й діями рятують її від дикої орди. Адже кожен відчуває свою персональну відповідальність за кожного з нас, хто залишився в тилу.
У зруйнованому Святогірську вцілів пам’ятник Кобзареві
О сьомій годині ранку ми вже на ногах і їдемо звільненим від кацапів Святогірськом. Чуємо, як церковні дзвони у Свято-Успенській лаврі скликають людей на молитву. Не сумніваюся, за кого і за чию перемогу вони моляться, адже це був головний центр ідеології «руского міра» на Донбасі. Як відомо, у 2014 році монахи Святогірського монастиря благословляли колишнього офіцера ФСБ Ігоря Гіркіна, який був ключовою фігурою російського захоплення Криму та початкового етапу війни на Донбасі. Але побачене на власні очі не залишає сумнівів: війна, що вирує в Україні, не оминула це містечко. Всі ліси довкола досі заміновані. Про це нагадують жовті й червоні таблички з написом «Стоп. Міни».
Святогірськ, який колись приваблював тисячі паломників і туристів, стоїть розбомблений і майже порожній. Відомо, що із 5 тисяч жителів нині у містечку залишилося 500-600 людей. Все, що вдалося «асвабадітєлям» – це перетворити одне з найкрасивіших курортних міст Донбасу на суцільне згарище і мертві руїни. Було пошкоджено та знищено кілька прилеглих до монастиря будівель, у тому числі дерев’яну церкву-скит Всіх Святих – найбільший дерев’яний храм в Україні.
Їдемо спаленими вулицями, які майже розчищені від завалів, осколків та скла, і раптом бачимо серед розбитих будинків дивом вцілілий пам’ятник Тарасові Шевченку. Кобзар зажурено дивиться на руїни. Неподалік у літньому кафе люди п’ють каву, якась блондинка вигулює собачку-болонку. У цьому колись красивому курортному містечку було багато санаторіїв і баз відпочинку. Тепер це все стало одним великим звалищем будівельного сміття, скла й бетону. Вздовж доріг лежать повалені від вибухів дерева, на деяких вулицях працюють комунальники, дорожники засипають щебенем ями, але роботи там ще не на один рік. А війна зовсім поряд – тривають запеклі бої на лінії фронту, всього за 20 кілометрів.
Окопні свічки рятують від холоду
На Запорізькому напрямку на п’ятий день поїздки нас накрив проливний дощ. Лилося з неба, як з відра – дороги не видно. А як нашим воїнам на позиціях, коли заливає окопи і немає де сховатися? Доправили в один підрозділ посилки й подарунки, мішки з волинською картоплею та морквою. Заходимо у стару, врослу у землю хатину, в якій тимчасово знаходяться наші захисники.
– Ви привезли нам дощ з Волині, він тут – велика рідкість, – усміхається їхній командир. – У цих краях за все літо – жодного дощу. У криницях немає води.
Один із бійців відразу взявся чистити картоплю, а нам заварюють міцну каву. Про війну хлопці не хочуть говорити, дуже небагатослівні.
– Тримаємося, повернулися з позицій. Знову треба готуватися до холодів. Це вже буде друга зима на фронті.
Хлопці розповідають, що купили собі пічки, які працюють на газу, ними обігрівають житло, в якому доводиться ночувати. У холодну пору балона вистачає днів на десять. Бо буржуйка в їхніх умовах не підходить, «палить» позицію – і відразу накриють вогнем. Адже є ще такі воїни, що рубають дрова там, де живуть. Ворог бачить з дрона просіку – і також може щось прилетіти у бліндаж.
– Все, що дає тепло, рятує від холоду, – розповідає розвідник. – Хочу сказати, що минулої зими, коли вдарили морози, нас рятували тільки окопні свічки. Сидиш на позиції, накриваєшся й зігріваєшся. Бо бували такі випадки, що хлопці замерзали – і їм пальці відрізали. Так що робіть окопні свічки, врятуєте багатьох наших воїнів від холоду.
Де б ми не були, бачили, що хлопці намагаються облаштувати свій побут: ставлять бойлери і роблять душові, адже коли повертаєшся з позиції, то треба помитися і випрати обмундирування.
Машиною з Волині врятували шість життів
У Краматорськ ми привезли причіп для евакуації поранених. Його просила керівник волонтерського центру Світлана Зуєва. Адже саме до неї звертаються з різних підрозділів. Жінка пояснює, що причіп дуже потрібний для медичної частини штурмової бригади, яка зараз знаходиться на донецькому напрямку.
– Там служать кваліфіковані лікарі, є навіть кандидати медичних наук, вони першими приймають поранених бійців, стабілізують їхній стан, надають першу допомогу. Я просто захоплююся ними. У цій бригаді воював мій син, отримав поранення, й медики його врятували. Тепер завдяки цьому причепу буде можливість підвозити поранених і рятувати воїнів. Він невеликий, компактний і його легко замаскувати. Це просто життєво необхідна техніка. Дякую від наших захисників – волинянам з «Вілії», які нам допомагають, – говорить пані Світлана.
При в’їзді у Константинівку впадає у вічі напис величезними буквами на бетонних блоках «Констаха – це Україна». На стоянці, де ми зупинилися, закрили проїзд чорній легковій машині – радянській «Волзі» – ГАЗ-24. На таких колись їздили секретарі райкомів компартії.
– Хлопці, здайте трохи назад, дайте проїхати нашому бойовому танку, – попросили бійці.
– Де взяли таку круту тачку? – цікавлюся у військових.
– Трофейна «Волга», в орків віджали, – усміхаються воїни, чи правду кажуть, чи жартують. – «Вторая армія в мірє» їздила на такій техніці, а тепер ті вояки лежать у посадці в чорних пакетах і догнивають. Вже навіть собаки не хочуть їх їсти.
Один момент нашої поїздки мене найбільше вразив. Передали підрозділу машину, хлопці подякували, а ми поїхали далі своїм маршрутом. Десь через 40 хвилин несподіваний телефонний дзвінок від цих бійців:
– Навіть не можете уявити, як швидко знадобилася ваша машина! Ми тільки повернулися у підрозділ – й розпочався обстріл. Отримали поранення наші побратими. Машиною, пригнаною з Волині, ми щойно вивезли шість «трьохсотих». Ось такий реальний результат вашої допомоги. Ви вже врятували шість життів.
Хіба ще потрібен якийсь коментар до таких слів подяки?
На фронт – зі своїм «Мерседесом»
У Миколаєві о п’ятій ранку нас розбудила повітряна тривога, а так місто живе у своєму звичайному ритмі. Зранку працюють всі магазини, у яких (нарешті!) продавці з клієнтами спілкуються українською мовою. Дуже інтенсивний рух транспорту.
Їдемо трасою Миколаїв-Херсон. Вздовж дороги від сіл і містечок залишися розбиті будинки й магазини, спалені заправки й мости. Наслідки того, що сюди приходив «рускій мір». На полях працюють групи саперів й спеціалізована техніка для розмінування, збирають смертельний «урожай», який залишили рашисти. Дорожники ремонтують трасу і облаштовують узбіччя. Перед самим Херсоном – знаменита на весь світ Чорнобаївка. Село поступово оговтується від пережитого, на аеродромі і навколо вже прибрано знищену ворожу техніку. На кожному кроці впадають у вічі страшні шрами й глибокі рани на родючій українській землі, яку вже два роки не засівають.
Посилки від «Вілії» отримали пайовики: Петро Слупко з Коритниці і Віктор Бондарук з Бубнова, які служать в одному підрозділі на херсонському напрямку.
У Херсоні нас з нетерпінням чекав Сергій Назарчук із села Острови Колківської громади Луцького району. Чоловік пішов захищати Україну з власним автомобілем. А що було робити, коли на початку повномасштабного вторгнення зовсім не було техніки. Були в Бахмуті, в Снігурівці, тепер на херсонському напрямку.
– Це моя машина – «Мерседес-Віто», я віддавав хлопцям на ремонт на Волинь, – розповідає чоловік. – Вони її зробили, і тепер мій земляк Віктор Горбач пригнав сюди.
На зустріч до нас приїхав мій давній знайомий, громадський активіст, а тепер воїн спецпідрозділу «Любарт» Тарас Висоцький. Йому передали посилки й різноманітне обладнання.
– Щиро дякуємо за постійну допомогу всьому колективу «Вілії». Повірте, ми цінуємо вашу невтомну працю і вражені тими масштабами підтримки. Її відчувають наші побратими з окремого загону спеціального призначення «Любарт». Тільки об’єднавши зусилля, ми переможемо! – сказав Тарас.
Їдемо Херсоном, звільненням якого командував волинський генерал-десантник, Герой України Андрій Ковальчук. На перший погляд, звичайне життя, якби не вибухи та канонада, на яку ніхто з людей навіть не звертає уваги. На одній вулиці ми зупинилися біля продуктового ринку. Думаю, читачам буде цікаво, скільки там коштують овочі і фрукти. Найдешевша кукурудза – 5 гривень за кілограм, виноград по 25, картопля по 17 гривень, морква і цибуля – 12 гривень, помідори коштують 15. А знамениті херсонські кавуни по 12 гривень.
***
З Херсона повертаємося на Волинь – у мирне життя. Головний висновок – наші захисники тримаються і вони втримаються. Але тільки тоді, коли ми будемо їх всі разом підтримувати, не словами, а конкретними справами, як це робить команда «Вілії».
Ми з вами тільки стаємо нацією, це наша реальна й страшна, кривава війна за Незалежність. Після побаченого на власні очі можу впевнено заявити – наш народ ніхто не зможе перемогти!
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!