На війні є місце для дива. Це підтверджує історія військовослужбовця з Рівненщини Андрія Грицайчука. Родині вже повідомили про його загибель, а чоловікові вдалося вижити.
Андрієві 32 роки. До вторгнення росії працював будівельником у Литві. Коли рашистська орда перейшла наші кордони, у перший день полетіли ракети на Рівне, його вагітна дружина Ольга поїхала до чоловіка. Вони могли б залишитися і спокійно жити за кордоном, як багато хто і зробив. Андрій же хотів, щоб його син народився в Україні. Вже після народження малого отримав повістку. І хоч на той момент був батьком трьох дітей, пішов до війська, не маючи військового досвіду. Каже, що негоже чоловікові ховатися за дітей, їх треба захищати. Служив у 25-й штурмовій бригаді на Луганщині. Про бій, у якому отримав важке поранення, говорить мало.
– Нам по рації передали, що вилетіла авіація, – розповідає чоловік журналістам. – Я стояв біля бліндажа. Якраз там недалечко окопчик невеличкий викопав. У той момент біг туди, і в мене попав осколок.
20-сантиметровий уламок ворожого снаряда застряг у голові Андрія. З тяжкою черепно-мозковою травмою його доправили до лікарні. А в цей час рідним повідомили, що чоловік загинув. Як так сталося – з’ясовувати не хоче. Але у тому бою полягло багато наших – вижило тільки двоє військових з тридцяти. Мама одразу втратила свідомість, жінка Оля вмить вся почорніла від горя. П’ять днів у хаті горіла поминальна свічка, жінки покрили голови чорними хустками. І сьогодні дружина не може стримати емоцій, коли говорить про ті дні:
– Ми вибирали, де поховати, покупляли все. Колива наварили, чекали вже його додому…
І тут дзвінок. На іншому кінці дроту жіночий голос сказав, що Андрій живий, тільки тяжко поранений, перебуває у лікарні.
– Я бігала по хаті й не могла нічого знайти, щоб записати адресу. Це була сьома година ранку. Всі спали. Тільки сина найменшого люляла, він як відчував, що тато живий і мені подзвонять, – з хвилюванням розповіла Ольга.
Дзвінок був якраз на свято Благовіщення. Тепер у родині ще більше вірять у Бога і в те, що він здатний творити дива. Дуже швидко жінка зібралася і поїхала до чоловіка. Коли побачила його, не могла стримати сліз.
Вже майже місяць Андрій проходить реабілітацію у Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни. Медики помічають прогрес у його стані здоров’я. Та й сам чоловік його бачить.
– Я не міг рухати ні лівою рукою, ні ногою, – каже. – А зараз можу ногою трошки.
Андрій заново вчиться ходити, одягатися тощо. Він не опускає рук і не падає духом. Каже, що найважчою була перша зустріч з дітьми – уже не сподівався їх побачити. Ні на мить не шкодує, що повернувся з-за кордону і став на захист Батьківщини. Навіть попри те, що у його родині на війні загинули брат та дядько. Додає, якби не травми, то повернувся б у стрій. Бо вірить у перемогу України.
Марта ДИМИДІВСЬКА
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!