Микола Сергійович Поляков – член Національної спілки майстрів народного мистецтва, відомий не лише на Волині та в Україні гончар. Роботи майстра не раз експонувалися й на виставках за кордоном. Завжди було багато охочих придбати його вироби, бо вони незвичайні – це так звана чорнодимлена кераміка, яка прийшла у сьогодення із сивої давнини і має чимало секретів виготовлення. Адже для роботи, окрім майстерності, потрібна ще й незвичайна глина зі значним вмістом сполук вуглецю та оксиду заліза. Така в Україні не часто стрічається. На Волині є, зокрема, на Старовижівщині.
Талант, поєднаний з людяністю
Як кераміст Микола Поляков заявив про себе після закінчення Луцького культосвітнього училища, відділення прикладного мистецтва. Але справжнім майстром своєї справи, вчителем юних гончарів Микола Сергійович став уже на своїй рідній Локачинщині. В 1999 році чоловік прийшов працювати в тутешній Будинок дитячої та юнацької творчості. І відтоді ніколи не полишав цей гамірний дитячий світ.
Звісно, час від часу він проводив майстер-класи на різноманітних виставках та мистецьких заходах в Україні та за кордоном. Але найбільшою радістю для Миколи Сергійовича було навчати гончарної справи юних локачинців. За ці роки через його невеличку майстерню у позашкільному навчальному закладі пройшли понад півтори сотні діток. На полицях кімнати зручно вмостилися їхні спільні з майстром роботи: традиційні гладишки і макітри, глеки й кухлики, миски й полумиски, горнята, супниці, кавові сервізи, вази…
Хтось із його учнів був талановитішим, а хтось мав менші успіхи. Головне ж, вважав майстер, навчити дитину бачити і відчувати прекрасне довкола себе. Тож усі, кому передавав свої знання і вміння Микола Сергійович, знають його як прекрасної душі людину. «Бо мало бути талановитим. Набагато цінніше, якщо цей талант поєднується з людяністю. А саме ця риса притаманна Миколі Полякову», – каже Валентина Сергіївна Хмельовська, журналістка, письменниця, котрій пощастило, як вважає сама, працювати поруч з ним у прекрасному колективі Локачинського будинку дитячої та юнацької творчості.
Загасив піч – і пішов воювати
Повномасштабна війна, що розпочалась у лютому 2022 року, все змінила в житті Миколи Полякова та його родини. Чоловік у той же день записався до місцевої територіальної оборони. Поруч із ним був і син – десятикласник Роман. Коли стало зрозуміло, що ця війна надовго, Микола Сергійович загасив піч, у котрій випалював за лише йому відомими таємницями свою кераміку, пішов у військкомат і попросився на фронт.
– Тату, я з тобою, – мало не плакав Роман.
– Вчися, синку, будь мамі підтримкою, а повоювати, здається, ще й тобі доведеться, – міцно обійняв сина, прощаючись з рідними.
Проте хлопець не здавався, навіть збирався підробити документи, щоб стати дорослішим і таки піти служити до війська разом із батьком. У 2023 році, коли отримав документ про закінчення школи, не дуже дослухаючись до маминої думки, Роман успішно пройшов вступні випробування і став курсантом Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.
Порядкувати ж у гончарній майстерні без вагань взявся найкращий учень – десятирічний Юрко Макаревич. Вже наступного дня, одягнувши фартух майстра, що сягав хлопчині до підлоги, дав перший урок з ліплення та гончарства своїм ровесникам, навчав юних переселенців, котрі, тікаючи від війни, прибули з батьками до Локач із Харкова, Києва, Бучі, Ірпеня, Мелітополя, Слов’янська. Майстерня відтоді працювала за звичним графіком, що його колись встановив Микола Сергійович: крутився гончарний круг, говорила глина в руках юного майстра.
Юрко успішно справлявся із завданням вчителя: навчався сам і навчав ремеслу своїх однолітків. Майстерня спорожніла лише тоді, коли Юрко поїхав з родиною за кордон. Але він твердо пообіцяв повернутись, як тільки прийде з війни його улюблений керівник гуртка.
Тим часом Микола Поляков відвойовував загарбані ворогом території на Херсонщині, під Соледаром та Бахмутом… Воює й донині десь уже на запорізькому напрямку.
– А ми як можемо допомагаємо йому та його побратимам, – розповідає директорка Будинку дитячої та юнацької творчості Леся Йосипівна Войчук. – Чого ми тільки не вигадували з дітьми та нашими працівниками, щоб зібрати кошти на автівки, рації, тепловізори, генератори та інші речі, необхідні бійцям на фронті: організовували благодійні концерти та ярмарки, проводили аукціони і розігрували у лотерею мистецькі вироби керівників гуртків та дитячі сувеніри. Також розгорнули цілий волонтерський фронт з плетіння маскувальних сіток, виготовлення окопних свічок, приготування різних смаколиків: від пирогів до консервів, домашніх ковбас та сушеного м’яса. І далі працюємо в тому ж напрямку. Бо поки йде війна, не маємо права втомлюватись. Наші вихованці ростуть справжніми патріотами. І це нас, дорослих, дуже радує.
Вимолює щасливу долю чоловікові
– Ви знаєте, неймовірно важко жити, коли рідна людина воює, – ділиться своїми переживаннями Людмила Миколаївна, дружина Миколи Сергійовича. – Живеш тривогами від дзвінка до дзвінка, думками, як їм там, на фронті. І молишся, молишся…
Вони вперше зустрілись тут, в Будинку дитячої творчості, коли Микола Поляков прийшов сюди працювати. Побачив Людмилу Миколаївну і… пропав. «Дуже гарно та вперто залицявся», – посміхається жінка. І така ніжність при цьому світиться в її красивих очах, що розумієш – ця сім’я створена зі щирої любові.
У мирний час була в чоловіка за помічника в його гончарній справі, їздила з ним на виставки та фестивалі, презентуючи вироби. До речі, у родині Полякових господиня готує і подає різноманітні страви (кажуть, Людмила Миколаївна у цьому неабиякий майстер) у посуді, виготовленому Миколою Сергійовичем. Це й не дивно: в такому не гріх і королям обід подати!
Нещодавно записалася на курси водіїв.
«Вам це навіщо?» – таким було перше питання до Людмили Миколаївни інструктора з водіння в автошколі.
– Мені це вкрай потрібно, бо мушу їздити тепер до Львова, там син курсант, у Київ – там доньки-близнючки, і на Схід, де воює мій чоловік… Добиратися туди без машини важко…
Щовечора, скільки триває війна, Людмила Миколаївна поспішає до Свято-Преображенської церкви. Тут моляться за тих, хто воює, захищаючи Україну. Вона вимолює щасливу долю коханому чоловікові та люблячому батькові їхніх дітей.
Раїса КОЗАЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!