Історія життя Михайла Хабарова – готовий сценарій до кінофільму. Син вояка УПА, дитиною був вивезений у Сибір. Заради мрії про небо змінив родове прізвище. Став одним із перших, хто розбудовував українську армію. Перше поранення отримав на Майдані. Будучи полковником у відставці, пішов на фронт рядовим. Спочатку захищати Донбас, а потім і всю Україну.
У десять літ самого відправили у Сибір
Про рідне село Смородськ у Михайла Хабарова залишились тільки спогади. Тоді він мав прізвище Бик. Його дід, батько були заможними хліборобами. Малий Михайло особливо любив слухати історії, які розповідав дід Тихон. А ще пам’ятає, як йшов дід стежкою, а за ним рій бджіл летів. Вони були у нього немов ручні. У 1947-му через те, що батько воював в УПА, сім’ю виселили до Омська. П’ятирічного Михайлика та на п’ять років старшу сестру винесли через вікно і заховали у родичів. Та у 1952-му енкавеесники прийшли по дітей. Спочатку їх повезли у Висоцьк, потім у Рівне.
– Запам’ятав, як колону вели до потяга, як гавкали собаки. На мені було дуже довге пальто, бо сестра одягла пальто нашої мами, яке залишилося, а я – пальто сестри. Я зачіплювався і падав, – розповів журналістам Михайло Хабаров. – Потім у Києві нас запхали у вагони для зеків. Їхали у цих клітках майже через всю країну. З нами знаходилось багато жінок. Було дуже спекотно, вони усі брудні, роздягнуті, пітніють, смердять. Це був жах. Бачив, як якась жінка лежала з розпухлою груддю. Щоб потрапити на лікування, де все ж таки було легше, жінки протикали грудь голкою з ниткою, а нитку перед тим пропускали через зуби, щоб заразити її бактеріями.
На пересилках бранців утримували у камерах. 10-річному хлопчику було страшно і холодно. Справжнім дивом було, коли в Омську в автобусі дітей несподівано стала обнімати їхня… мама. Вона впізнала пальто, у яке була одягнута донечка!
У школі сибірського міста Михайло пережив справжній стрес. У нього різко погіршилась успішність у навчанні. А все через те, що хлопець не знав російської мови. Через це його перевели з четвертого у другий клас.
Змінив українське прізвище заради мрії про небо
З дитинства Михайло Бик мріяв про небо. Але шлях до військового училища йому «закривала» біографія – репресовані не могли там навчатись. Тому, не вступивши до Омського авіаційного училища, Михайло потрапив в армію, в залізничні війська. Там він був серед будівничих дороги «Івдель – Обь». Це 240 кілометрів по болотах. Потім по ній стали возити з Тюменської області ліс, нафту і все інше.
Там же, в армії, один із командирів порадив хлопцю «переписати» анкету. У новій він змовчав про деякі нюанси своєї біографії і поміняв прізвище. Став із Бика Хабаровим. Після чого без проблем вступив до Харківського авіаційно-технічного училища. У 1967 році закінчив його з відзнакою. Служив у різних авіаційних частинах. Перед розвалом Союзу – у Німеччині. Там несподівано для командирів поклав на стіл партійний квиток. Після чого була одна дорога – назад в Союз. Полковник Хабаров поставив одну вимогу – повернеться лише в Україну. Після дводенного голодування, аби не зчиняти скандалу, йому запропонували їхати до Львова командиром полку транспортної авіації. Це було пониження, але він погодився. Полк Хабарова став одним з перших, який присягав на вірність українському народові.
Після цього працював у Міністерстві оборони, Генштабі.
Коли у Києві запалав Майдан, Михайлу Олександровичу було понад 70 літ. Та це не завадило йому стати поруч молодих і відстоювати своє право мати власну думку та гідність. 19 січня 2014-го він був у самісінькому пеклі і отримав два вогнепальні поранення. Через це потім став учасником бойових дій.
– Як я міг казати, що я учасник бойових дій, якщо не був на фронті? Я ж офіцер. Хлопці гинуть, а чого я маю своє життя берегти? На штабну роботу ніколи б не пішов. Тому вирішив, що треба бути там, де можу принести користь. Оскільки ще здатний тримати зброю в руках, пішов рядовим, – розповів пізніше журналістам Михайло Хабаров своє рішення доєднатися до лав захисників на Донбасі.
У строю – з перших днів великої війни
Він став у лави батальйону ОУН, бо через вік нікуди більше не брали. Був у свої 75 чи не найстаршим серед побратимів по зброї. Воював мужньо і професійно під Водяним на Маріупольському напрямку. А за бойове псевдо взяв родинне прізвище – Бик. Каже, що завжди мріяв повернути його і в такий спосіб вшанувати пам’ять батька – воїна УПА. Нарешті це вдалося. Передову покинув після поранення в плече. У 2020-му українська держава відновила справедливість – Михайла Хабарова (Бика) було реабілітовано. Цього рішення чоловік чекав майже 70 років!
У 80 років полковнику у відставці Михайлу Хабарову довелося знову взяти до рук зброю. У перші дні великої війни він став до лав свого батальйону. Цього разу у пам’ять про діда взяв псевдо «Тихон».
– Спочатку ми воювали на Харківщині, під Ізюмом. Перепливали через Сіверський Донець на гумових човнах. Там проводили п’ять діб в окопах, потім назад. Постійно над головою рвалися міни та ракети. Люди могли кинути це все. Але не було жодного, хто б злякався. Після деокупації Ізюму нас перевели в Соледар, – розповідав про бойові дії.
Незважаючи на вік, «Тихон» робив все те, що й молоді – рив окопи, охороняв позиції. Взимку батальйон через втрати вивели з передової на переформатування. Каже, що дуже важко, коли гинуть молоді побратими. Але іншого виходу, як перемогти ворога, у нас немає.
– Наш дух і наші переконання не допускають програшу. Як би не було тяжко, наша Перемога попереду. Ми беремо участь в історичних подіях. З одного боку, це наша біда. З іншого, Україні й українцям випала можливість прославитися на всі віки, – каже нащадок бандерівців і український військовий Михайло Хабаров.
Підготувала Наталка СЛЮСАР
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!