Боротьба за Україну: батьки-повстанці змушені були віддати новонароджену донечку чужим людям
Невигадана історія

Боротьба за Україну: батьки-повстанці змушені були віддати новонароджену донечку чужим людям

20 жовтня, 17:25
1005
0
0
Сподобалось?
0

Батьки-повстанці віддали дитину чужим людям

У мальовничому гірському селі Яблуниця, що неподалік Яремча, мешкає жінка, доля якої могла би стати сюжетом захопливої кінострічки. Їй судилося жити під чужим іменем і прізвищем. Бо народилася вона у сім’ї молодих бандерівців.

Чужу бабцю називала мамою

– Бабця, яка мене виховувала, була надзвичайної доброти людина, – розповідає Ганна Марійчин. – Я більше не знаю такої доброї людини. І односельці теж були дуже хорошими. То хтось несе Гафії хліб чи яйце варене, то кожушок, бо своя дитина вже виросла, або матерію чи сукеночку. І так мене якось усі опікували. А це ж 50-ті роки, голод, радянська влада додушувала гуцулів податками, здираючи останнє.

Коли Ганні було сім років, із заслання повернулися рідні дідусь з бабусею та п’ять маминих сестер. Вони забрали дівчинку до себе, у Старий Лисець, що в Тисменицькому районі. Ганнуся прожила там до 5 класу, але так сумувала за Яблуницею, що дід з бабою здалися й відпустили онуку жити до Гафії. Як виявилося, назавжди. Бо там дівчина зустріла свою долю.

– У 1966 році я вийшла заміж. Мала шістнадцять літ. Мій Андрій, на сім років старший за мене, був високий чорночубий красень. Незадовго до весілля мама Оленка, моя свекруха, яку я ніколи цим словом не називала, тільки мамою, сказала синові: «Я тобі розказувала, чия це дитина. Тобі треба поїхати до її родичів». Бабця Гафія товаришувала з нею і відкрила їй ще раніше правду про мене. Не побоялася. Вони обидві були вдовами, в обох чоловіки загинули у повстанцях. Хоч сусіди й так, напевне, здогадувалися, що я з «лісових» дітей.

Гафія підкинула Ганнусю своєму братові

Ганнуся з нареченим поїхали по благословення у Старий Лисець до маминої родини. І тоді все відкрилося…

– Бабця зняла образ, вибрала з-під нього якісь папери, поклала на стіл і дала мені читати. Всі у хаті плакали. Навіть моцний мій Андрійко, – зворушена споминами жінка на мить замовкає. – Але що то молодість! Я розуміла, що це листи моїх батьків, але ніби книжку художню читала. Схопило за серце і відпустило. Тоді для мене головним було моє кохання, весілля. Листи акуратно згорнули й віддали моєму майбутньому чоловікові. Там була ще посвідка про моє народження, видана в лісі, повстанський акт вінчання мами й тата, зашифрований і надрукований мамою на машинці, трохи фотографій. Уже коли стали старшими і в самих народилися діти, з чоловіком виймали папери зі сховку й перечитували, передивлялися…

Так Ганнуся дізналася, що насправді вона Мотренька, її тато Григорій Вацеба – підпільник, надрайонний провідник ОУН Надвірнянщини на псевдо Сулима, а мама Марія Бабінчук – друкарка і медсестра на псевдо Калина. Вони познайомилися ще у довоєння, коли Григорій керував хором у Старому Лисці. Кохання їхнє розквітло вже у підпіллі, і його плодом стала вона – Мотренька, названа на честь найкращої маминої подруги по підпіллю на псевдо Мотря. А з’явилася дівчинка на світ у партизанській колибі на полонині Плоска, що на Закарпатті, і це геть недалечко від Яблуниці.

Потім бабця Гафія розповідала, як вересневої ночі прийшли до неї чоловіки з лісу з автоматами за плечима і один з них обережно витягнув з-за пазухи маленький згорточок, поцілував господині руку, ледь стримуючи сльози: «Мамцю рідна, збережіть мені цю дитинку на пару днів. Ми повернемося». Потім став на коліна і ще раз мовив: «Я вас дуже прошу, збережіть мені дитинку». Дівчинці було лише чотири дні від народження. Вдень її тримали на горищі, а на ніч забирали до хати. Те дитя ніби розуміло, що плакати не можна, тому здебільшого спало. Гафія зі своїм братом Яковом вигадали, як «лісову» дитину легалізувати, бо тримати її весь час на даху не можна, йшло до осені.

Одного вечора вона підкинула Ганнусю на поріг братові, який спеціально запросив ночувати до себе робітників, які будували дорогу, щоб посвідчили про підкидька. Хто підкинув – Бог його знає, може, цигани чи молдавани, які ходили селами. І Гафія вже зі спокійним серцем забрала дитя до себе.

Останні послання доньці закопали під тополею

Батьки приходили навідати доньку лише раз – тижнів через чотири після її народження, наприкінці вересня. Сулима з Калиною мали відходити на інший терен і не знали, чи побачать ще колись свою кровинку. Цілий день просиділи з донечкою на стриху (горищі), плакали й писали прощальні листи, які багато літ були сховані в землі під тополею на подвір’ї Манівчуків. А маленька Ганнуся не знала, чому ж їй так подобається гратися під цим деревом. І сьогодні читати ці листи невимовно боляче. На які жертви здатні були ті люди заради того, щоб Україна була…

Марія БАБІНЧУК – мама Ганнусі

«Кохана Мотренько, якщо підростеш і добрі люди додержать Тобі отсей листок, тоді прочитай його уважно і зрозумій мамине наболіле серце й душу… Ти прийшла на світ на святій землі, де ще до сьогодні не було ноги окупанта. Мотренько, ти так нагло з’явилась, що ми не сподівались ще на Тебе. І тільки батенько ще з одним другом обслуговували все те, що повинна жінка… Мотренько, кохана дитино, які жорстокі і гіркі дні для мене і всіх, але для мене, коли опам’яталась від тяжких болів і побачила тебе живеньку, на хвилину забула за все горе, так легко було на душі і серці…

Але недовго я тішилася Тобою, бо на четвертім дні Твойого народження батько з хлопцями забрав тебе від мене і поніс у село на виховання. Кохана донечко, чи можеш собі уявити Ти, як тяжко було мені віддавати Тебе у незнане… Не було що інше робити: колиба, холодно, молока нема, ну ще й в партизанці з дитиною – це неможливо. Я кричала, била всіх, грозила пімстою, та тільки в душі. Бо коли подумала, що це кривда тільки для мами, привела нерви трохи докупи, помолилась та віддала Тебе в опіку Всевишньому і чужим людям…»

«Але то ще не закінчене, ми самі собою не розпоряджаємо, на четвертому тижні життя нам прийшлось іти в незнане, і ми змушені Тебе залишити цілком, навіть на не дуже-то знані люди. Що буде з Тобою і нами, того не знаю. Донечко кохана, серце з жалю за Тебе замикається та не дає віддиху… Коли Ти така маленька, що з Тобою годі іти і нічого іншого зробити, так що мусиш лишитися без батька і неньки.

Якщо Всевишній дозволить дочекати весни і ми будемо живі, все схочемо бачити свою дитину, тоді подумаймо і Тебе до себе, або ми до Тебе прийдемо, а коли нас не стане, то…

Дорогенька донечко. Твій батько і мати в боротьбі за вільну Україну… якщо житимеш, тоді подумай, що Ти щаслива, бо, напевно, будеш вже вільною у вільній державі, до якої Твої батьки докладали цеглини до її будови.

Кохана донечко, якщо читатимеш цей хаотичний листок, не посмійся з мене, бо я така розбита і прибита горем, що направду не можу себе привести до порядку. Коли будеш читати, то лиши собі його надалі в пам’ять від нещасливої мами. Якщо ще я жива буду, то все тягтиму Тебе до себе. Цьомаю міцно та благословляю на щасливу путь.

Постій. 25 вересня 1950 року

Мама»

(друкується зі скороченням)

Григорій ВАЦЕБА – тато Ганнусі

А таким було останнє послання від тата:

«Слава Україні! Дорога моя дитино Мотренько! Якщо доля не судила Тобі в житті бачити свойого батька, то прийми від нього кілька слів, писаних до Тебе на четвертому тижні після твого народження.

Коли будеш читати той лист, тоді мене, може, не буде на світі, але Ти зрозумієш його і зрозумієш ті обставини, в яких ми знаходимося сьогодні. Знай, Ти прийшла на світ в час найжорстокішої боротьби Українського народу проти північної Москви. Вже шостий рік у нерівній боротьбі з большевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Соборної Держави (УССД) найкращі сини українського народу – українські революціонери й повстанці. Їх вже тільки горстка, а між ними Твій батько й мати… Докладаєм надлюдських зусиль, щоб зберегти свою екзистенцію й продовжити боротьбу… Ліс наш батько, а ніч – мати, але й вони не дають повної запоруки безпеки і треба ховатись під землею…

В таких обставинах одної серпневої ночі в темному глухому лісі прийшла Ти на світ… Не було коло Тебе ані лікарської помочі, ані баби-повитухи… У простій партизанській колибі прийшла Ти на світ, але пам’ятай, місце це – це святиня партизанська, і вона ще не осквернена окупантською ногою.

Ти прийшла на світ вільною, а не рабою!

Четвертого дня забрав я Тебе від хворої ридаючої матері і відніс у село чужим людям на опіку.

Сьогодні ми прийшли відвідати Тебе, відвідати, може, останній раз в життю, бо ми відходимо в інший терен і тільки Всевишній знає, чи Тебе ще побачу…

Складаю на Твоєму чолі батьківський поцілунок і благословляю Тебе, хай Всевишній збереже Тебе в своїй опіці і дозволить зажити на волі, якої ми прагнемо. Останні мої слова до Тебе – це заповіт: Добро Нації – найвищий наказ! Для неї Ти віддаш силу, розум і життя так, як я складаю голову на її жертівнику. Якщо Ти зрадиш український народ, то я вже проклинаю Тебе, а мій дух не дасть Тобі спокою ніколи.

Прийми останній гарячий поцілунок…

З болем серця я лишаю Тебе…

Прощай!..

Твій батько»

Болючі останні послання

– Тепер я розумію, чому мене так невимовно тягнуло у Яблуницю. Тут був дух моїх батьків. Вони залишили мене тут і тут я мала бути. Бабця ще у 80-х роках розказувала, що вона ціле життя прожила в страху, щоб правда не відкрилася. Бо вона несла відповідальність перед людьми, які залишили дитину, і мала страх перед НКВС. Якщо дитину заберуть, то що скаже хлопцям з лісу? Уявіть 1950 рік. Кругом шастають енкаведисти і «стрибки». Та й населення вже не так ставиться до повстанців, як раніше. Вся родина вивезена в Сибір. Віддані друзі або арештовані, або вже їх на цьому світі нема. Тобто ситуація була безвихідна. Тато забезпечував перехід кур’єрів через чеський кордон і пошту переправляв. Здавалося б, ти вже на кордоні, знаєш куди і з ким йти. Чому не взяти жінку, доньку й не перейти кордон? Але він цього не зробив. Він розділив долю своїх побратимів, які залишилися тут. Чому не перейшов? Я часто думала над цим, – пані Ганна задумливо дивиться на пожовклі світлини своїх батьків. – А тому, що не міг зрадити. Це яку силу волі, яку потугу треба мати, щоб зробити такий вибір… Залишити своє щойно народжене дитя на чужих людей і продовжувати безнадійну боротьбу до останнього подиху. Чи змогла б я так зробити – не знаю…

Про те, як і де загинули її батьки, Ганна Марійчин дізналася вже у 90-х роках. Марія Бабінчук і Гриць Вацеба загинули 1 липня 1951 року на хуторі Ловаги, що за сотню кілометрів від Яблуниці. Щоб не здатися в полон, підірвали себе гранатою ще з трьома повстанцями. Щороку на Івана Ганнуся їздить на те місце зі своїми синами, онуками й маминою сестрою. За розповідями свідків вдалося встановити також ймовірне місце їхнього поховання, тому й туди теж заїжджають. На жаль, уже без чоловіка Андрія, який третій рік як відійшов у засвіти. А ще їй вдалося відшукати галявину в Карпатах, де росте барвінок і де вінчалися її батьки. Знайшла за описом мами, бо барвінок нечасто трапляється в тутешніх горах. Накопала його і посадила біля хати. Росте дуже пишно…

– Я не єдина в Яблуниці «лісова» дитина, – розповідає Ганна Марійчин. – Є ще хлопчик з того самого 1950 року, Богдан Вербіцький. Тітка записала його на прізвище свого чоловіка, дала ім’я і по батькові. А батьки його загинули в Яблуниці, їх зрадили. На місці, де вони підірвалися в криївці гранатою, ми з нашою школою встановили хрест. І тепер щороку на Покрову учні приходять сюди на уроки пам’яті. Ще була дівчинка, донька Василини Івасишин. Її тато десь на Косівщині відніс доньку далеко в гори до свого вуйка і сказав нікому не віддавати, поки він не повернеться. Сам загинув, а коли мама прийшла дитину забрати, дядько сказав: «Я віддам тільки Курилові, як він казав». То вона мала мороки…

Ніна РОМАНЮК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися