Жителька селища Цумань Луцького району Волині Валентина Жабська уже багато літ з різних джерел збирає інформацію про свого тата, якого схопили чекісти влітку 1944-го.
Таємницю про загадкового чоловіка мама забрала у могилу
Жінка показує сімейний портрет у дерев’яній рамці. На знімку – її батьки Марія Євтихіївна Довгун і Петро Леонтійович Федорчук. Тато родом із села Бронники Шепетівського району Хмельницької області. Він приїхав на Волинь у 1940-му, коли совєти прийшли на Західну Україну. Працював у лісі.
– Познайомився з мамою. Вона була старша за нього на чотири роки. Мої батьки одружилися, і я народилася 23 березня 1942 року, – розповідає Валентина Жабська. – Проживали вони на хуторі Копитів, неподалік села Покащів тодішнього Цуманського району.
Як почалася війна з німцями, до Петра Федорчука завітали хлопці з лісу, і він пішов в УПА, залишивши вагітну молоду дружину, яка чекала другу дитину, й маленьку донечку. Восени 1943-го він захворів на коросту, тож повернувся на хутір. Марія варила для нього свої мазі. Одужавши, Петро знову пішов до повстанців.
– Влітку 1944 року в лісі біля села Мощаниця відбувся страшний бій між чекістами і повстанцями, – продовжує жінка. – Тоді багато хлопців загинуло. Живими залишилися 11 вояків УПА, серед яких і мій тато. Переховувався у Мощаниці в дідового брата, мав із собою дві гранати та пістолет. Тітка принесла йому їсти, а сама перейшла через річку і рвала щавель. Але, видно, за нею стежили, бо тата схопили й повезли в Луцьку тюрму. Так і пропав. Лише одного разу його бачила арештована раніше зв’язкова УПА, коли його вели на допит. Але ми з молодшою сестрою Ганною росли на дідовій фамілії Довгун. То, може, це нас і вберегло від Сибіру, – пояснює Валентина Жабська. – Коли мені виповнилося 10 років, мама вдруге вийшла заміж. У нас був дуже добрий вітчим – Демид Кузьмович Чечотка. Він також воював в УПА, але його від тюрми й заслання врятувало те, що мобілізували в Червону армію, і так він дійшов аж до Берліна, тому мав статус фронтовика. Вітчим нас дуже любив. І цю хату мені допомагав будувати. Мама від нього народила четверо дітей.
Валентина Жабська пригадала один загадковий епізод, який стався десь у 1955–1956 роках.
– Ми були з мамою в Луцьку, а за нами ходив якийсь чоловік, дуже схожий на тата. Ми в магазин – і він слідом, тільки спостерігав здалеку, але не підходив. Наскільки я зрозуміла, мама впізнала його. А як ми сіли в автобус, щоб їхати в Дерно, то вона посадила мене коло вікна. А той чоловік стояв на автостанції і дуже уважно та якось сумно дивився на нас. Але тоді мама мені нічого так і не пояснила. Цю таємницю забрала із собою. Вона померла у 1978 році, навіть не дожила до 60 літ.
Єдина згадка про тата – рядок у книжці
Пані Валентина з різних джерел та спогадів очевидців намагається зібрати відомості про свого батька. У 1960-му вона вийшла заміж, а наступного дня після весілля до молодят зайшов дивний гість – чоловік з Покащева.
– Сказав лише одну фразу: «Дитино, дякую тобі, бо твоєму батькові я подякувати не можу. Хочу, щоб ти знала, що він два рази врятував мене від смерті. Цього я ніколи не забуду». І пішов.
Уже в роки незалежності України пані Валентина дізналася, що тато мав псевдо «Аскольд». Її сестрі це розповіла одна жінка із села Пальче. Вона була вже поважного віку і добре знала Петра Федорчука, адже у їхній хаті переховувалися бандерівці.
– Знаю, що Сергій Мазурець у книзі «Повстанськими стежками» згадує повстанця на псевдо «Аскольд», – розповідає Валентина Жабська. – Тільки у мене її немає.
Я знайшов цю книгу, видану в Луцьку у 2002 році. У ній Сергій Мазурець одним рядком пише: «Аскольд – політреферент запілля військової округи «Заграва», 1943 рік». Це єдина документальна згадка про Петра Федорчука. Пані Валентина не втрачає надії знайти ще хоча б якусь інформацію про батька та його долю.
Кость ГАРБАРЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!