Онисія ЧЕРНЮК добре пам’ятає «Рижого»
Волинь

Унікальні свідчення 87-річної волинянки про провідника УПА

23 жовтня, 18:30
0
0
Сподобалось?
0

У публікації «Останнього повстанця Волині підступно вбив побратим» ми розповідали про крайового провідника УПА Степана Лінника із села Підгаття тодішнього Колківського району.Про його трагічну долю стало відомо завдяки розсекреченій кримінальній справі № 4081. Одразу після виходу публікації мені зателефонував краєзнавець Ігор Чернюк. Він розповів, що його 87-річна бабуся Онися добре знала «Рижого» і пам’ятає ті події. Жінка – єдиний живий свідок – погодилася розповісти подробиці. До волинянки вже приїжджали з Інституту національної пам’яті зі Львова, але Онисія Чернюк навідріз відмовилася з ними розмовляти.

Родину провідника вивезли у Сибір

– Шось таке з очами робиться – не видно, ніби насувається якась хмара. Коли людина обозветься, то я по голосу познаю. Погано бачу, а пам’ять ше маю, – розпочинає нашу розмову Онисія Сидорівна. – Питаєте, чи знала я Степана Лінника? То ми ж сусіди. Оцьо наша хата, а їхня була отуди ближче до повороту. Батька звали Андріаном, а матір – Юстиною. Я дружила з його молодшою сестрою Василиною. Степан був хороший хлопець, чорнявий і високий. Як пішов у повстанці нежонатим, то так і загинув. Не знаю, мо’, в якому селі і була у нього дівчина. Всю їхню родину совєти вивезли на Сибір, і ніхто звідти не повернувся.

Жінка пригадує, що крім Степана Лінника, ще й інші чоловіки з Підгаття боролися за Україну. Рідний брат її матері Степан Костючик також був у повстанцях. То енкаведисти у їхній хаті влаштовували засідки. Усе чекали, що він прийде до сестри. Сподівалися, може, вдасться схопити «Рижого».

– То думаєте, нам добре було, – продовжує бабуся. – Їх троє-четверо вночі хату стережуть, а дньом на вишках у сіні сплять. І треба тих воєнних ше й добре кормити. Отакий клопіт мали. Але «лісові» хлопці добре знали, шо в нас чекісти сидять у засідці, і не з’являлися. А енкаведисти поживуть пару днів, і зникають. А через тиждень-другий знову серед ночі стукають у вікно. Усе хотіли повстанців зловити.

Енкаведист застрелив колгоспного бригадира

Онисія Чернюк розповіла про страшний випадок звірячого вбивства, який стався у їхньому селі, коли енкаведисти «полювали» на повстанців. Чекістами командував офіцер Тушин. Він їздив поліськими селами на машині з охороною.

– Це було в кінці 1940-років, бо у нас уже організували колгосп. А бригадіром став єдин чоловік – Аврам Дячишин. Кажуть, ніби знався з «лісовими» хлопцями, може, помагав їм, хтозна. І той Тушин якось зранку увірвався до них у хату і у сінях застрелив Аврама – на очах у жінки й дітей, – продовжує драматичні спогади бабуся Онисія. – І нічого йому за це не було.

Слухаю, і стає страшно від радянського «правосуддя». Коли енкаведист-садист з похмілля міг застрелити невинного селянина без суду і слідства.

Адже вони чинили свої злочини за відомим більшовицьким принципом: «Чтобы другие боялись». І ніхто вбивцю не судив, він знову приїжджав у село, робив обшуки та влаштовував облави на українських патріотів.

– Знаю, що «Рижого» забили біля села Комарове у жовтні 1955-го. То у Підгаття приїхали чекісти, забрали мою маму Пелагею і ще одного сусіда. Посадили їх в машину і повезли у Колки на «опознаніє», – розповідає волинянка. – Маму первою завели у якийсь гараж. Вона тіко глянула – і впознала. Каже їм, шо то Степан Лінник. Добре ж його знала. Там ще якийсь забитий чоловік лежав, але він, видно, чужий, бо за нього нічого енкаведисти не питали. Покликали другого сусіда, а той ще й хресний «Рижого». Він знизав плечима і невпевнено каже: «А я знаю, чи то він, чи не він?». То енкаведисти на нього накинулися і збили на «синьо». Одразу «опознав». А шо потім з тими мертвими повстанцями зробили, то я вам не докажу. Де їх поділи, ніхто ж не знає: чи десь закопали, чи в річку викинули...

Цікавлюся у бабусі, чи ще були після смерті Степана Лінника у їхніх краях повстанці? Відповідь живого свідка тих подій приголом­шила.

– Я вже була замужем і народила у 1959 році найстаршого сина Василя. Мені дитину свекруха гляділа, а я робила на смолі. Заготовляли в лісі живицю, – пояснює жіночка. – То це було десь у 60-му чи 61-му році. Ми працювали біля хутора Лоше під самими Маневичами. Тільки посідали з жінками обідати, виходять до нас двоє «лісових» хлопців з автоматами. Розпитують, откуль ми (звідки – авт.). Побули біля нас і говорять: «Оце тепер ми з вами побаяли, але коли розкажете комусь, шо нас бачили, то ми вас і в Миколая на печі знайдемо». Сидимо і мовчки слухаємо, запросили повстанців обідати, але вони так чемно подякували, сказали, шо не голодні, та й пішли. Тоді ще у навколишніх лісах були їхні криївки, – завершує свої спогади бабуся Онисія.

***

Разом з Ігорем Чернюком у центрі Підгаття підходимо до пам’ятника Степану Ліннику. Земляки не забули крайового провідника та інших патріотів. На чорних табличках викарбувано імена жителів села, які боролися за незалежність.

Краєзнавець показує мені один унікальний експонат:

– Цей обріз гвинтівки Мосіна я знайшов на тому місці, де колись була хатина Степана Лінника. Там чекісти все перерили. Глиняну мазанку розвалили і навіть не залишилося сліду.

Кость ГАРБАРЧУК


Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!

Читайте також

Увага! Коментарі відсутні! Прокоментуйте першим...

Ваш коментар

Ви погоджуєтесь з правилами коментування.
Реєстрація Вхід
Забули пароль?
Реєстрація Вхід
На ваш E-mail буде відправлено лист з інструкцією
Реєстрація Вхід
Зареєструватися