Влітку 1953 року в Сибіру спалахнуло повстання у радянському концтаборі «Річлаг», яке називали Воркутинським. Тисячі вʼязнів виборювали свою свободу. І більшість із них – українці, яких засудили на страшну каторгу за боротьбу у лавах УПА. Масове повстання закінчилося розстрілами, новими термінами, проте звістка про цей протест докотилася і до інших сибірських концтаборів.
Серед політичних найбільше було українців
У Воркуту на видобуток вугілля та нафти неподалік Північного льодовитого океану радянська влада кидала «ворогів народу». До Другої світової війни сюди вивезли близько 15 тисяч вʼязнів, а 1951-го тут було уже майже 73 тисячі! Умови у концтаборі були нестерпні. Як розповідали історикам колишні вʼязні, вони мусили носити одяг зі спеціальними номерами, їх кидали на понадлюдську небезпечну роботу, бараки зачиняли на ніч – навіть вийти у нужник не дозволяли! Вʼязні мали право написати не більше двох листів у рік, і то «Жив-здоров, бувай здоровий». Взимку в тих деревʼяних бараках було нестерпно холодно, палили лише одну грубу. Їли смердючі кормові буряки, гнилу капусту, баланду. У бараки підселяли «уголовніків», щоб залякати політвʼязнів. Та коли у лютому 1953 року з інших таборів етапували сюди тисячу воїнів УПА та ОУН, ситуація змінилася. Як згадували очевидці, навіть кримінальники злякалися: «Начальник, дєлай с намі што хатіш, только бандеровцов нє вєзі». Як зауважив у своїй книжці «Воркута!» фінський історик Юкка Рислаккі: «Горді українці становили в «Воркутлагу» згуртовану громаду, вони палко ненавиділи совєтську систему, і їхній патріотизм та духовна твердість справляли враження на інших».
Коли 5 березня 1953-го помер сталін, у таборах стали влаштовувати масову амністію, яка проте не стосувалася політвʼязнів, засуджених на термін від 10 до 25 років. Це й підсилило протестні настрої. Бо на той час у «Річлазі» перебувало 16 812 так званих «націоналістів»: 10 495 українських, 2 935 литовських, 1 521 естонських, 1 075 латвійських, 510 польських. Тож на початку літа з’явилися листівки із закликом не видобувати вугілля аж до оголошення амністії. Якщо 22 липня на роботу відмовилися вийти півтори тисячі в’язнів, то 29 липня – вже понад 15 тисяч! Вони обіцяли протестувати, поки до них не приїде представник ЦК КПРС.
Серед протестуючих було чимало волинян. Серед найактивніших згадують Василя Зайця, уродженця села Городок на Рівненщині. Також відомо про Лаврентія Дацюка, який у 15 років пішов в УПА, був учасником Колківської республіки. Додому в село Жидичин, що біля Луцька, повернувся через сім років після смерті сталіна, помер у 2014 році.
Генпрокурор особисто застрелив в’язня
Представники різних націй створили свої керівні штаби. До комітету в’язнів увійшли: від українців – Юрій Левада, від балтійців – Генрикас Яшкунас, від Кавказу та Азії – чеченець А. Мусаєв, від поляків та осіб без громадянства – поляк Ф. Кендзерський і німець Йон Урвіх. Вони висунули вимоги, зокрема: запровадження девʼятигодинного робочого дня, зняття зі спецодягу номерів, дозвіл писати один лист на місяць та можливість побачення з рідними, право переводити зароблені гроші сімʼям, а також знімати з рахунку до 300 рублів щомісяця. І вʼязням це дозволили! Проте інші вимоги проігнорували.
Та люди вже прагнули свободи. Страйки продовжувалися, вивішували національні прапори. І тоді у таборі ввели посилену охорону. 1 серпня приїхав сам генпрокурор срср Руденко і перед строєм увʼязнених особисто застрелив одного з організаторів – поляка Ігнатовича. Керівників повстання заарештували, активних учасників ізолювали. Почалися сутички, бої з повстанцями, внаслідок чого вʼязні опинилися в оточенні. Учасник повстання Мирон Захарія згадував: «Зі всіх сторін бігли в’язні, падаючи від ударів розлючених чекістів. Кругом лежали вбиті, деякі корчились у передсмертних муках і просили допомогти. Гонимі дубинками, в’язні навіть на секунду не могли зупинитись, щоб надати якусь допомогу. Біля вахти на роздоріжжі лежала гора трупів, ще чути було окремі глухі звуки». Важкопоранених було так багато, що викликали лікарів з інших таборів. Їм наказали діставати з трупів кулі. Майже половина розстріляних були у віці від 20 до 30 років. За офіційними даними, у кривавій розправі загинуло 53 особи. Серед них 30 українців, 10 литовців, 4 естонці, а також латвійці, німці, поляки (по 2 вбитих), австрієць, білорус і росіянин. Ще 138 було поранено. Так придушили Воркутинське повстання. Після цього масового протесту ізолювали близько 1100 людей, 14 засудили до нових тривалих термінів. Понад 300 організаторів, активних учасників перевели на тюремний режим, ще майже 900 направили до двох новостворених табірних пунктів. Убитих закопали при дорозі біля однієї з шахт. На цьому місці 1 серпня 1995 відкрито пам'ятний знак.
Тим, хто вижив, пообіцяли переглянути вимоги, і в’язні знову вийшли на роботу. Проте звістка про величезне повстання докотилася і до інших таборів. Уже через рік, 1954-го, спалахнуло знамените Кенгірське повстання. Воркутинський табір проіснував до 1960 року. Про те, як горді та непокірні українці здолали ГУЛАГ, у своїй книжці «Прямостояння. Українці в особливих таборах ГУЛАГу» розповідає волинська істрикиня, співробітниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук.
Юлія ШЕВЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!