Усі, хто пережив 22 червня 1941 року, запам’ятав цей день по-своєму. Українського хлопчика Володю Поліха війна застала в рідному селі Сліпче, що на Грубешівщині. Йому було тоді десять літ, і дитяча пам’ять зберегла ті червневі дні вісімдесятирічної давності до дрібниць…
Із радянських застав ніхто не стріляв…
Мальовниче село Сліпче розкинулося на самісінькому березі Бугу. Хата Поліхів під солом’яною стріхою і глиняними стінами була всього за кілометр від річки. Німці стривожено вкопували гармати у їхньому садку, маскували їх гілляччям, метушилися селом на своїх мотоциклах з колясками. Вони пильно вдивлялися в біноклі на протилежний берег, де були прикордонні радянські застави. До початку війни залишалися лічені години…
– Страшна пилюка піднімалася на дорогах у ті останні мирні дні. Біля моєї мами якось спинився німець і сказав кілька слів польською та німецькою мовами: «Matka, krig! Stalin kaput!», тобто повідомив, що почнеться війна. Потім німці наказали татові, який був солтисом, щоб ховався з дітьми і дружиною до земляного льоху, – згадував Володимир Поліх. – Моїй меншій сестричці Марії не було ще й чотирьох рочків. Перелякана мама запхала нас туди разом iз подушками, периною. 22 червня посеред ночі, о 3-й годині за польським часом, пролунали гучні вибухи. Я виліз із льоху й побачив, як дугою летять і світяться в небі снаряди у бік Устилуга та Володимира-Волинського. Я злякався й заплакав. Але всі ми дивувалися, що ні з нашої сторони, ні з радянських застав не було пострілів. Дуже боялися, що наше село потрапить в епіцентр вибухів і згорить. Та Господь його зберіг. Удень німці пішли вперед, і війна зникла десь там, за Бугом…
Справді дивно, що з боку радянських застав не стріляли. Бо в часи СРСР нам розповідали про героїчний захист радянських кордонів і про те, що бої тут велися багато діб.
В Устилузі були танці, коли почалася війна?
Ділянку державного кордону СРСР довжиною у 150 км по річці Західний Буг охороняв 90-й Володимир-Волинський прикордонний загін. Усі 16 лінійних застав i 4 комендатури були вiдрiзанi від радянського тилу i в перший день війни втратили понад половину свого особового складу. Ускладнило оборону те, що завчасно не було віддано наказ про зайняття захисних споруд. Маючи конкретні дані про ймовірність німецького нападу, ніхто з командування не взяв на себе відповідальності віддати такий наказ. А 13-ту заставу Героя Радянського Союзу О. Лопатіна (звання присвоїли аж у 1957 р.) у львівському селі Скоморохи німці при наступі взагалі… оминули. Вже потім підігнали артилерію і просто розбили її з гармат. Так розповідали старожили цього села. А газета «Правда» 24 червня 1941 року писала: «Як леви, боролися прикордонники, котрі прийняли на себе перший удар підлого ворога. Безсмертною славою вкрили себе бійці».
Ще у 80-х роках один з начальників у Луцьку під великим секретом розповів, що німці увійшли в Устилуг, коли там в офіцерському клубі були танці. І серед тих, хто танцював до ранку, був високопоставлений радянський офіцер. Німці вивели його в кімнату й дали пістолет із одним патроном зі словами: «Це єдине, що ми можемо для вас зробити». І він пустив собі кулю. Зрозуміло, такий факт ніде не задокументовано, але цілком можлива й така версія початку війни на волинському прикордонні.
– У наступні дні вояки вермахту вешталися селом і продавали совєтські зимові шапки темно-синьо-зеленого кольору. Наші люди вмить їх розкупили, бо такі вушанки на дорозі не валяються. Німці захопили склади радянських прикордонних застав і робили на солдатських шапках свій бізнес, – згадував Володимир Поліх. – Незабаром у селі з’явилися дезертири-перебіжчики з Червоної армії. Це були переважно казахи, таджики. Німці брали їх на патрулювання кордону, який проліг між Німеччиною і так званим гебітскомісаріатом Україна.
А після того, як у 1944 році фронт перетнув Буг у зворотному напрямку, українців Грубешівщини почали «добровільно» виселяти із прабатьківської землі в СРСР ще до сумнозвісної операції «Вісла». Щовечора приходили додому й питали: «Чого їдеш в Україну, чи тобі тут погано?» Мама Володі помітила, як в одного з нічних візитерів з-під коміра виглядали зелені радянські бутоньєрки. Так радянські провокатори перевіряли лояльність місцевих українців до СРСР. А поляки й собі били вікна, щоб швидше вже виїжджали. Тож родина Поліхів, як тисячі інших етнічних українців, покинула прабатьківську землю й оселилася на Волині. Тут Володимир Данилович прожив усе життя, сумуючи за своїм рідним Сліпчим.
Ніна РОМАНЮК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!