Якби їх знайшли німці, то стратили б і батьків, і їхніх дев’ятеро дітей
У роки Другої світової війни сім’я Бузів із села Полапи на Любомльщині врятувала двох молодих єврейських юнаків. Уже в наші часи за цей подвиг кожен із Бузів отримав почесне звання праведника України від Єврейської ради України, а ім’я батька – Романа Буза – ще й написане на Стіні Честі в Саду праведників Єрусалиму.
Заздалегідь заховав бочку зерна
Осій Романович на гостей не чекав. Але стрів нас на порозі своєї затишної домівки у селі Пожарки Луцького району ретельно виголений, у штанях, випрасуваних «на кант», у білій сорочці, застібнутій на останній ґудзик, і з такою лагідною посмішкою, що похмурий день одразу здався сонячним.
Йому 90. З великої колись родини Бузів у живих сьогодні лише він та молодший брат Андрій, котрий мешкає у канадському Торонто.
Осій Романович, незважаючи на свої поважні літа, добре пам’ятає цю історію з порятунку синів Гершка Ліпшиця, підтверджуючи її також численними документами. Він, вважайте, останній живий свідок цієї сімейної історії.
З дитинства його батько та мати знали, що таке Сибір. Їх вивезли туди ще під час Першої світової війни. А одружились, коли вернулись назад додому – у рідні Полапи. Хоч у Бузів було дев’ять дітей і велике господарство, але всьому давали лад. Заохочували синів і дочок не лише до праці, а й до науки – старші навчалися у польській семирічній школі. Але прийшов 1939 рік, почалася Друга світова війна.
– Тато ще в Сибіру бачив, що несе комуністична влада, тому заздалегідь закопав велику бочку зерна, щоб діти не померли з голоду, коли почнеться колективізація, – пригадує Осій Буз. – А в червні 1941 року у селі вже хазяйнували фашисти. В 1942-му від влади був наказ, щоб кожен батько віддав до Німеччини по одній дитині. Від нас випадало їхати Ганні, як найстаршій. Але Іван пошкодував сестру і зголосився їхати замість неї. Тяжка доля спіткала його в чужій країні. У 1945 році, повернувшись додому, невдовзі помер. Хоча йому був всього 21 рік…
Схрон викопали під жолобом з овечками
– Гершко Ліпшиць мав власні цегельню і млин у Полапах, поряд із нашою садибою. Ми були з ними добрими сусідами, – згадує Осій Романович. – В 1939 році Гершко покинув цегельню й переїхав до Любомля. Коли німці почали масово винищувати євреїв, пізно вночі він постукав у вікно нашої хати. Двері відчинила мати. Гершко зі сльозами на очах благав сховати в себе хоч одного із синів. Хіба батьки не знали, що за переховування жидів німці стратили б усю сім’ю? Знали. Але знали і слова з Біблії: «Рятуй взятих на смерть...» І не змогли відмовити.
Осій Романович витягає акуратно складені документи і показує їх нам. Тут уся родинна історія Бузів та історія порятунку молодих євреїв, яких звали Мендель і Піня. У хліві, де стояли овечки, під жолобом Роман викопав схрон на двоє людей. Землю вночі вивозив у садок і розсипав під кожним деревом, щоб ніхто нічого не запідозрив. Сховок обшив дубчаками, оббив телячими шкурами, щоб тепліше було, та зробив сидіння. Жодного разу хлопці не хворіли! Вночі вони вилазили зі схованки й спали в соломі, а вдень знову ховалися. Влітку 1942 року близько п’яти тисяч євреїв з Любомля та навколишніх сіл загнали за колючий дріт. Через два місяці їх примусили викопати глибокий рів, біля якого і розстріляли нещасних. Серед них був і Гершко.
– Не раз наша сім’я стояла під дулом автомата. А німці й голова сільської управи несамовито верещали: «Де жиди?» Одного разу голова взяв вила і давай розкидати солому, складену в копицю. А там на той час ховалися Мендель і Піня. Здавалося, ще зо два навилники кине – і знайде хлопців, – розповідає Осій Романович. – Староста так кричав, що аж солома з остюками потрапила йому в горло й стала дерти. Кашель змусив покинути пошуки. Коли Піня й Мендель переховувались у полукіпках на полі, то їсти їм носили ми, діти. Батьки навчили нас, як це робити непомітно. Коли фронт пішов на захід, тільки тоді батьки наважилися випустити Ліпшиців на білий світ. Ми разом пообідали, помолились, і тато кіньми відвіз хлопців у Любомль, у їхню хату, де, правда, на них вже ніхто не чекав.
У 1944 році, коли до села знову зайшла червона армія і всіх чоловіків мобілізували на фронт, Романа Буза не забрали. Воєнком, єврей за національністю, дізнавшись про порятунок двох молодших Ліпшиців, лиш сказав: «Він своє за два роки уже відслужив».
Після війни, коли «другі совєти» забрали в родини Бузів землю й худобу, господарю сімейства вдалося влаштуватися на роботу в заготконтору. Осій же закінчив школу в Полапах. Згодом відслужив у армії. Одружившись, перебрався з дружиною до Луцька.
Побував у Ізраїлі на запрошення Піні Ліпшиця
У Пожарках, де нині проживає Осій Романович, мало хто знає про його високе звання від єврейського народу. Дякувати Богу, чоловік і зараз має добру пам’ять та дає собі раду сам. Тішиться, що виростили з першою дружиною трьох гарних доньок. Правда, живуть вони за кордоном. Сумує лише, що минулого року не стало його другої дружини Ніни, з якою планував доживати віку.
– Андрій та я в 2010 році їздили до Піні (Мендель на той час вже помер) в Ізраїль. Познайомились з його дітьми, ділилися спогадами пережитого. На даний момент зв’язок обірвався. Мабуть, Піні Ліпшиця вже немає в живих, – каже Осій Романович Буз.
***
На цьому можна було б закінчити нашу розповідь про жертовність українців у роки Другої світової, котрі рятували євреїв від погибелі. І це, зважте, були не поодинокі випадки. Адже лише на Волині врятовано їх понад тисячу! Україна ж четверта після Польщі, Франції та Нідерландів за кількістю врятованих в той час євреїв. Та от муляють розповіді українців (а це в основному жінки з дітьми), котрим Ізраїль відмовив у прихистку після того, як росія напала на Україну в 2022 році. Мою знайому з двома маленькими внуками завернули вже з ізраїльського аеропорту. А вертатися жінці нікуди, бо її дому після рашистських бомбардувань вже не було.
Ізраїль у 2022-му, у найтяжчий для нас час, фактично скасував безвізовий режим для громадян України та запровадив жорсткі квоти на в’їзд у країну для наших біженців. Особливо образливо, що аналогічних заходів до росіян вжито не було. Чому ж Ізраїль одразу не став на бік України? Чому обрав нейтралітет? Причин цьому багато. Але, здається, головна проблема в тому, що нинішнє покоління євреїв у Ізраїлі не знає і не бажає знати, як їхніх батьків та дідів рятували сердобольні українці.
А жаль…
Раїса МАЦЮК, Раїса КОЗАЧУК
Хочете дізнаватися про головні події першими?
Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram та групи у Facebook!